Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Діви ночі. Книга друга 📚 - Українською

Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Діви ночі. Книга друга" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 27
Перейти на сторінку:
рекламний ролик. Є ще ціла тригодинна касета.

— І ти хочеш мені її загнати?

— Ні. Подарувати.

— Навіщо?

— Людина, яка мені її передасть, хоче зруйнувати фірму пана Ромка. Оригінал цієї касети знаходиться на фірмі. Ви її легко знайдете.

— А ти тут при чім?

— Посередник.

— Ти завше у щось вляпаєшся. Воно тобі треба? Ти ж дилетант.

— От я й звернувся до фахівця.

Франьо засміявся.

— Отже, ти знаєш того, хто це знімав?

— Так.

— Ти хоч усвідомлюєш, що з нами буде, якщо, наприклад оригіналу не виявиться там, де ти сказав? Ми ж будемо крайніми.

Я кивнув.

— Я знаю, що касета і фотографії там. У сейфі.

Франьо хвилю подумав і спитав:

— А де копія?

— Ти її отримаєш, коли перебалакаєш зі своїми. Оцю рекламу варто показати тим, кого на цій касеті відзнято. Розумієш? Тоді вони самі разом з міліцією і знищать Ромкову фірму. А ви в нагороду її переймете.

— Та це ясно, що ми самі нападати не будемо. Діло тут тонке.

— Але, Франю, попереджаю тебе, що коли захочеш зайнятися знову самодіяльністю, то цього разу так легко не випорснеш. За мною стоїть крутий чоловік, — брав я його на понт, — відразу пришиє.

— Ну-ну, не страхай мене. Подзвони в понеділок після шостої.

Я вернувся в машину.

— Ну, як? — спитав Ярко. — Клієнт дозрів?

— Дозріє в понеділок увечері.

— У той день, коли їх будуть брати, мусимо знайти якусь правдоподібну причину, щоб зникнути. Це теж, до речі, проблема.

— А чого нам боятися?

— А того, що заметуть і питати не будуть. А як розберуться, то вже пізно буде. Між іншим я збираюся провідати дружину.

Ярко пригальмував біля телефону.

— Зачекай секунду я їм задзвоню, — сказав порпаючись у бардачку. — Не маю пам’яті на цифри. Мусить пройти хіба з півроку, заки запам’ятаю. А то ще новий телефон… Ага, ось він.

Нарешті видобув пачку «Космосу» і вибіг з авта. Я знічев’я дивився, як він розкриває пачку і набирає номер, записаний на внутрішній стороні пачки. Розмова триває не більше півхвилини.

— Я їду до них, — сповістив, шпурляючи цигарки назад у бардачок. — Тебе де висадити?

— Нагорі Личаківської. Години через дві підбереш. Тобі вистачить часу?

— Вистачить. А ти чим збираєшся в цей час зайнятися?

— Зроблю одну візиту.

— І не хочеш мені сказати, кому?

— Краще тобі менше знати. Скажу тільки, що це в наших інтересах.

Я висів на Личаківській, під’їхав нагору на «двійці» і пішки перейшовся до будинку пані Аліни. Господиня приймала сонячні ванни в садку, розлігшись у шезлонгу і смалячи якусь білу тоненьку цигарку на довжелезному мундштуку. Була вбрана по-домашньому у китайський шляфрок. Біля неї на столику стояла ціла батарея алкоголю, кілька тарілок із закускою і фруктами. Судячи з порожніх келихів, пані Аліна щойно приймала гостей.

— О-ой, пане Юрцю! Як я ся тішу! Ну, як там ваша нова праця? Сідайте і вгощайтеся. Мала-м ту гостей з Польщі.

В її голосі вчувалося легке захмеління. Я вигідно розвалився у плетеному кріслі з доброю порцією югославського вермуту і сказав:

— Не знаю, чи маю вам дякувати, чи навпаки…

— Я була проти того, щоби ви йшли на цю роботу, — зітхнула пані Аліна. — Але Дзвінка так просила… Я не могла їй відмовити. Ви вже пробачте мене за всю ту комедію. Але хіба не хочете сказати, що вам там зле?

— А хіба ви не орієнтуєтеся, яка то банда? Я ще з таким криміналом справи не мав. Торгівля дівчатами і малолітніми дівчатками — це вам не забава.

— За малолітніх я вперше чую.

— Невже вам Дзвінка не розповідала?

— Ні. Можливо, не хотіла мене полохати. Бо якби я дізналася аж про таке, то нігди би вас не рекомендувала на ту роботу. Я давно знаю пана Ромця, знаю, чим він займається, але щось такого навіть не уявляла. І що — тепер? Що ж ви тепер хочете робити?

— Рятувати Дзвінку.

— Яким чином?

— Пані Аліно, не будете ж ви заперечувати, що Дзвінка потрапила туди завдяки вам? Ну от, маєте тепер можливість загладити свою провину.

— Що від мене вимагається?

— У цю хвилю тільки обіцянка допомогти, коли така допомога буде потрібна.

— Я готова для вас із Дзвінкою на все. Мене нічого з паном Ромком не єднає. А чи Рома теж потребує рятунку?

— Не думаю. Вона, здається, прижилася. А нам із Дзвінкою можливо треба буде підшукати якийсь надійний схрон.

— Не бійтеся, я вас так сховаю, жи вас вся міліція Совітського Союзу не знайде. Як вам подобається вілія в Карпатах?

— Чудово.

— А десь так за місяць я підготую вам документи для виїзду за кордон. Спочатку до Угорщини, а звідти до Австрії.

— Ви справді це можете?

— Я можу все, — проказала вона не без пихи.

Її план мені припав до вподоби настільки, що я замислився, чи варто діяти в парі з Ярком. Його план був куди небезпечніший і при цьому досить непевний.

X

Ярко спинив авто коло будинку фрау Ольги і сказав:

— Завтра ввечері приїдеш до мене додому. Після того, як зв’яжешся з Франьом.

У саду я побачив Мартусю, вона гралася з козеням. У вікні сиділа фрау і зображала на обличчі привітну усмішку.

— Ну, як ся маєш? — спитав я дівчинку.

— Добре. Це мені вчора було погано. У мене була грипа?

— В тебе просто була температура, — збрехав я.

— Мене зранку боліла голова.

— Вже пройшла?

— Пройшла. Давай погуляємо?

Я гукнув фрау Ользі:

— Ми підемо прогулятися.

Фрау радісно помахала нам ручкою.

Ми пішли на луг, Мартуся рвала квіти і весь час зиркала на мене.

— У мене таке вражання, що ти хочеш мені щось сказати, — промовив я.

— Я все пам’ятаю.

— Що ти пам’ятаєш?

— Все, що було уночі.

Я отерп.

— А що було?

— А ви ніби не знаєте?

— Ні.

— Мене виціловував якийсь товстий дядько… Але не так а інакше…

— Ти ж спала…

— Я вдавала. Мені дали якісь пігулки, я одну випила, а інші за щокою потримала, а тоді виплюнула. Я таке ще в нашому дитбудинку робила. Мене тягло трошки на сон, але не так сильно. Я чекала, що зі мною буде далі. А тоді прийшов той кабан і почав мене цілувати.

— Тобі не було страшно?

— Ні, я вже знаю, що це таке.

Я не втримався і засміявся.

— Що ти можеш знати?

— У нас був учитель, він мене садив собі на коліна, гладив і цілував. Намагався весь час залізти під сукенку.

— І цей учитель тільки тебе вподобав?

— Ні, не тільки. Але потім ми домовилися між собою, і всі

1 ... 16 17 18 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діви ночі. Книга друга"