Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Княгиня здивовано підняла брови.

—    Кажи! — Ігор метнув кудлатою сивою головою до Григорія. Той ворухнувся:

—     Сей тисяцький... є... є... хотів стати в Києві володарем. Княгиня... його підпирала.

—     Що скажете? — Ігор важко звівся на нетверді ноги. Я дбаю про них, воюю з лютісними ворогами... А вони забрати у мене стіл надумали? Га?

Ольга гірко посміхнулась. Він дбає про них... А її тут бояри спалюють... отруюють. Він десь воює — а їй сусідній князь пропонує своє серце і меч... яко вдовиці... Добре ж дбаєш, княже, за свій стіл... І Григорій-пресвітер руками твоїми, княже, хоче розіп'яти її честь!..

—     Княже, доблесний муже. Коли хочеш мене послухати — слухай. Тільки нехай отець Григорій вийде. Не Боже діло ставати поміж мужем і жоною!

—     Я стою за честь київського князя! — засопів Григорій і спідлоба зиркнув на Ігоря. Чекав підтримки від нього.

—     Князь не християнин, у нього є свій кумир. І він буде захищати честь князя! — різко відповіла Ольга.

—     Нехай іде молитися своєму Богові, а ми тут — своєму,— погодився Ігор.

Ольга зсунула з голови білий шовковий убрус, що обтягував її рантух. Твердо глянула в очі пресвітеру. І пресвітер задріботів невпевнено до порога, озираючись і начікуючи, що його зараз завернуть. Але ніхто не попросив його залишитися в гридниці.

Тисяцький переступав з ноги на ногу, боязко позирав то на князя, то на княгиню. Він ладен був теж вийти... Але княгиня сказала:

—   А ти лишайся!

Свенельд підняв був голову від столу, та вона виявилась надто неслухняною і знову звалилась на стіл.

—     Маєш дякувати нашому тисяцькому, що твою владу врятував у Києві для тебе, княже. І твою княгиню! — сказала Ольга сердито.— Чи знаєш, що він переловив деревських послів, котрі йшли сюди, аби мене викрасти?

—     Як се? — насторожився князь.

—     Бач, ти слухав Григорія, а мене не спитав, як я тут жила без тебе. Без твого захисту, княже!..

Щербило вже осмілів і докинув:

—     Хотіли нашу княгиню насильно віддати князеві Малкові і всю землю київську підгребти під деревлян!

—     О, Григорій цього не сказав...

—     А чи сказав Григорій, як бояриня Гордина хотіла мене отруїти? — розпалювалась Ольга.

—     Коб не той Степко Книжник! Він випив чару з отрутою для княгині,— підтвердив Щербило.

—     Гордина? — Ігор згадав ту бояриню Гордину, любаску Олегову. Це була єдина жінка, яка прибрала до рук віроломного Олега! Яка й кермувала у Києві замість нього багато років... Чому ж хотіла отруїти княгиню? Для чого їй, старій боярині, треба було позбутися Ольги?— Гордина? Це та сама владолюбиця... Що хотіла вона?

—    Влади! — різко кинула Ольга в його захмеліле лице.

—    А чому той Книжник випив отруту? Звідки він знав?..— раптом прозрів Ігор. І чому це всі рятують Ольгу — і Щербило, і Степко... А Григорій каже все інакше! Ні, не треба йому ніхто. Не потрібен і сей молодий красень — сей тисяцький! Бач, як зблискують його сині очі... А чорнявець який! Тьху!..— Ніхто в мене не забере влади! Я — єсть київський князь! На всіх напущу варяжинів і свою дружину. І Свенельдову дружину! — раптом князь затупав ногами, замахав кулаками: — Іди геть, воєводо! Іди туди, звідки прийшов...

Ольга не чекала такого спалаху. Не чекав і Щербило. Його обличчя зблідло, чоло зросилось. Повернутись туди, звідки прийшов? А прийшов звідти, знизу, із дна, від землі, від багна, і своїми руками й звитягами служив їм, володарям Києва. Служив вірою, правдою і честю! Його підхопив Олег, його вивищив Олег, так само, як і цього рудого Єгорця, цього дурнуватого куцоумного приходня. Він хіба не знає, що сидить тут його милістю! Так, і милістю Щербила, який не піднімає проти нього свого меча, який не кличе проти нього свій народ... І він, Щербило, нікуди не піде.

Спокійно випростався, спокійно поклав велику важку руку на черень меча, ступив крок до князя:

—    Я не піду, княже. Я на своїй землі, я не приходень якийсь. Не ти мене піднімав. І не тобі служу.

—    Не мені? А кому? — аж присів розлючений князь від такої зухвалости свого челядина.

—    Руській землі, княже, служу... І княгині руській. Вона дбає про землю Країни Руси, розбудовує й утишує її...

Ігор зненацька сів на лавицю. Щось було надто грізне в тих спокійних словах воєводи.

Ольга мовчала. У неї в душі зростала буря проти свого мужа-князя, проти очманілого від пиятики варяжина Свенельда, проти Асмуда, що, певно ж, стояв за дверима і все чув,— проти усіх цих варяжинів, що обсіли князя і князівські палати, проти їхніх лакуз, що прислужуються їм задля власної користи, що плазують і розтинають душі русичів... О земле, пощо терпиш їх, пощо не проковтнеш разом з їхньою підступністю і ганьбою?

—    І ти, княже, знай: сидиш у Києві нашою милістю, милістю русичів, киян!

Ігор зірвався на ноги, грюкнув кулаком по столу:

—    Змова!.. Зрада!.. Геть!..

—    Ні! — Ольга схопила його за руку.— Тисяцький Щербило — опора наша в Києві. Він нікуди не піде... А ти ж знову збираєшся в похід? Знову кинеш Київ і нас напризволяще?!

Ні, тепер буде так, як того захоче вона, київська княгиня. Для того вона й випиває свою гірку отруту з боярської зрадливої чари!.. Для того й несе на своїй зсивілій голові страшний вінець київської володарки...

—   Щербиле, князь наш збирається цієї весни знову до Царгорода. Ти мусиш лишитися тут. Усі наші бояри, всі гості київські, і містечани, і слобожани — всі мають слухати тебе. Княже! Твій київський стіл у вірних і чесних руках. А тобі час відпочити.

Ігор важко звівся й подибав до ложниці. Свенельд посвистував носом...

Вона різко повернулась до дверей, розчинила їх — і враз з-під ніг хтось відкотився. О, вона не сумнівалась. Це був Асмуд...

Гукнула йому навздогін:

—   Асмуде! Де княжичі? Де Гліб? Нехай збирається в дорогу. Він хоче піти у болгарську землю. Хай іде. Я згодна! Скажи йому.

Асмуд уже метався по двору і гукав:

—    Глібе! Глібе!..

—    Княгине,— несміливо обізвався Щербило.— Я говорив правду. Я тобі служитиму вірно. І князеві твоєму теж. Не пошкодую свого життя!

Вона не наважувалась глянути йому в очі.

—    —             Знаю, воєводо. Хай