Читати книгу - "Солодка Даруся"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:
— Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?
— Хата при дорозі — люди не глухі.
— Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.
— Поки тебе не було — Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю...
— Груші обв'язувала...
— Із псами ходила по селі...
— А тепер на цвинтар перестала ходити... Тата не провідує.
— Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.
— ...Ішов би ти, Іване, з нашого села.
А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:
— Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!
— Спокійно, Іване, на тому світі буде. А поки ми влада — ми мусимо знати все.
— Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю — постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі...
...Я БУЛА б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо-мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий — на ноги.
Рада би... та ба! Життя, мабуть, як і люди, — мстиве за радість. А особливо — якщо радість для двох — величезна: така, як для Івана — Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі — Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди.
Сказано: такого щастя не було, нема. І не треба.
Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном... Може, вона також заздрісна?
...Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге — за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє — лихослів'я, приниження честі і гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської ради. Число. Підписи. Кінець протоколу.
Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних.
Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки — і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру. Ішли дощі — змивали пилюку, а Іван усе одно замітав розбиту, ніколи не асфальтовану дорогу, і йому з автобусів і авто крутили пальцями біля скронь і знизували плечима, бо то було дуренство із дуренств навіть тут, у горах, — замітати вулицю.
А Іван звітував щодня про зроблене і рахував дні до закінчення своїх пекельних мук.
Під дощами розлізлися його худенькі штани і світилася дірками стара-стара сорочка, яку він знайшов у Дарусиній повітці, ще, мабуть, від її тата. І вже перед відходом додому зажурився Цвичок не на жарти: у чому ж він покажеться перед Дарусині очі?
Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.
Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій — майже новий — армійський одяг: темно-зелені штани-галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.
Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані-перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.
Від автостанції і до самого Дарусиного дому він так і йшов — граючи в дримбу.
...Коли бідна Даруся побачила Івана у хвіртці, у неї якось дивно закотилися очі — і вона тихо сповзла на землю, просто у порохи.
Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона, схлипуючи, ломила собі руки, а потім, приказуючи, билася кулаками у голову:
— Йой, Іване... Іване... не треба було тобі це робити... йой... не треба було.
Іван, мов одурілий, трусив на подвір'ї Марію за груди, і ревів, як бугай, якого не пустили до корови:
— Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть!
Марія плакала і хитала головою, а далі потекла собі до хати.
...НАПАД головного болю тривав на цей раз у Дарусі від другої Богородиці, а це з 21 вересня, аж до Покрови. За цей час вона змарніла і почорніла, вкрилася якимись дрібними ранами.
Коли могла сісти — билася головою у стіну, так що Іван мусив сидіти коло неї не відходячи і тримати руки.
Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Лежала відвернена до стіни, з перев'язаними поверх хусток очима, лиш безперестанно м'яла ріжок покривала.
Іван носив Дарусю на руках, як дитину, до теплички. Тримав попід пахви у воді — але їй не ставало легше.
Він підкурював і відгашував їй вогню.
Обливав постіль свяченою водою.
Приводив священика і сільського фельдшера.
А Даруся лежала, не реагуючи ані на світло, ані на звук — лиш тілько що не була мертва.
— Чує моє серце, Іване, що тобі треба йти звідси... — сумно сказала якось Марія. — Жаль мені тебе, але ти не винен...
— Сам вижу... Але хто винен, Марійо? — плакав, не встидаючись, Цвичок і висякався у край своєї старої сорочки, в якій колись колов у Марії дрова і в якій прийшов до Дарусі.
— Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто.
...Даруся встала на другий день після Покрови. Роздивилася по хаті. Склала в мішок нехитрі Іванові пожитки. Загорнула в біленьку хусточку принесений Марією хліб, дала йому в руки і відкрила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солодка Даруся», після закриття браузера.