Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Солодка Даруся 📚 - Українською

Читати книгу - "Солодка Даруся"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Солодка Даруся" автора Марія Василівна Матіос. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 42
Перейти на сторінку:
нас двох треба? Кажіть, бо я дурний — можу цим кріслом у голову запустити!

Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:

— Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?

— Хата при дорозі — люди не глухі.

— Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.

— Поки тебе не було — Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю...

— Груші обв'язувала...

— Із псами ходила по селі...

— А тепер на цвинтар перестала ходити... Тата не провідує.

— Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.

— ...Ішов би ти, Іване, з нашого села.

А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:

— Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!

— Спокійно, Іване, на тому світі буде. А поки ми влада — ми мусимо знати все.

— Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю — постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі...

...Я БУЛА б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо-мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий — на ноги.

Рада би... та ба! Життя, мабуть, як і люди, — мстиве за радість. А особливо — якщо радість для двох — величезна: така, як для Івана — Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі — Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди.

Сказано: такого щастя не було, нема. І не треба.

Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном... Може, вона також заздрісна?

...Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге — за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє — лихослів'я, приниження честі і гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської ради. Число. Підписи. Кінець протоколу.

Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних.

Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки — і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру. Ішли дощі — змивали пилюку, а Іван усе одно замітав розбиту, ніколи не асфальтовану дорогу, і йому з автобусів і авто крутили пальцями біля скронь і знизували плечима, бо то було дуренство із дуренств навіть тут, у горах, — замітати вулицю.

А Іван звітував щодня про зроблене і рахував дні до закінчення своїх пекельних мук.

Під дощами розлізлися його худенькі штани і світилася дірками стара-стара сорочка, яку він знайшов у Дарусиній повітці, ще, мабуть, від її тата. І вже перед відходом додому зажурився Цвичок не на жарти: у чому ж він покажеться перед Дарусині очі?

Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.

Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій — майже новий — армійський одяг: темно-зелені штани-галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.

Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані-перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.

Від автостанції і до самого Дарусиного дому він так і йшов — граючи в дримбу.

...Коли бідна Даруся побачила Івана у хвіртці, у неї якось дивно закотилися очі — і вона тихо сповзла на землю, просто у порохи.

Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона, схлипуючи, ломила собі руки, а потім, приказуючи, билася кулаками у голову:

— Йой, Іване... Іване... не треба було тобі це робити... йой... не треба було.

Іван, мов одурілий, трусив на подвір'ї Марію за груди, і ревів, як бугай, якого не пустили до корови:

— Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть!

Марія плакала і хитала головою, а далі потекла собі до хати.

...НАПАД головного болю тривав на цей раз у Дарусі від другої Богородиці, а це з 21 вересня, аж до Покрови. За цей час вона змарніла і почорніла, вкрилася якимись дрібними ранами.

Коли могла сісти — билася головою у стіну, так що Іван мусив сидіти коло неї не відходячи і тримати руки.

Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Лежала відвернена до стіни, з перев'язаними поверх хусток очима, лиш безперестанно м'яла ріжок покривала.

Іван носив Дарусю на руках, як дитину, до теплички. Тримав попід пахви у воді — але їй не ставало легше.

Він підкурював і відгашував їй вогню.

Обливав постіль свяченою водою.

Приводив священика і сільського фельдшера.

А Даруся лежала, не реагуючи ані на світло, ані на звук — лиш тілько що не була мертва.

— Чує моє серце, Іване, що тобі треба йти звідси... — сумно сказала якось Марія. — Жаль мені тебе, але ти не винен...

— Сам вижу... Але хто винен, Марійо? — плакав, не встидаючись, Цвичок і висякався у край своєї старої сорочки, в якій колись колов у Марії дрова і в якій прийшов до Дарусі.

— Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто.

...Даруся встала на другий день після Покрови. Роздивилася по хаті. Склала в мішок нехитрі Іванові пожитки. Загорнула в біленьку хусточку принесений Марією хліб, дала йому в руки і відкрила

1 ... 16 17 18 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солодка Даруся», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Солодка Даруся"