Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

Він узяв стілець з прямим бильцем, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п’єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілред лежало книжок двадцять.

— Пробач, — промовив, — я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.

Мілред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчастий подих, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.

Монтег перейняв її, міцно схопивши в обійми. Мілред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.

— Стій, Міллі, стій! Зачекай! Перестань, прошу тебе. Ти нічого не знаєш… Та перестань же!.. — він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.

Вона знов повторила його імя, а потім гірко заплакала.

— Міллі! — почав вій. — Послухай мене. Лише хвилину, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спалити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо брандмейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, разом спалимо їх! Ти повинна допомогти мені. — Він узяв її за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе, шукаючи поради на те, як йому бути. — Хочеш чи ні, а ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні, — благаю. Ми повинні з’ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа — оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна, Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край! Я обіцяю тобі, клянусь! І, якщо в цих книжках є хоч що-небудь, бодай мала іскра в суцільному безладді, нам, можливо, пощастить передати її іншим.

Мілред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла, прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Сидячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них. Уздрівши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілред похапцем відсмикнула її.

— Ота жінка, Міллі, вчора… Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Клариса. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я їх ненавиджу, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.

— Гаю!

Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли. Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли”.

Тиша.

Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.

— Бітті… — промовила Мілред.

— Не може бути!

— Він повернувся, — прошепотіла вона.

І знову негучний голос від дверей: “До вас прийшли”.

— Ми не відімкнемо. — Монтег прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу.

Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховати книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потілі просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтег підняв з підлоги маленький томик.

— З чого почнемо? — Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї. — Мабуть, із самого початку…

— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! — мовила Мілред.

Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтег відчув, що хтось стоїть біля дверей, чигає, прислухається. Потім почулася хода-хтось пішов від будинку доріжкою, далі лужком…

— Подивимося, що тут написано, — сказав Монтег.

Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зупинився на таких рядках:

“Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка”.

Мілред сиділа навпроти нього.

— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Брандмейстер казав правду!

— Стривай, — відповів Монтег. — Почнемо знову, з самого початку.

ЧАСТИНА ДРУГА

Решето і пісок

Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фейсрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали стофунтових кроликів зі срібних капелюхів-циліндрів. Вітальня була мертва, Міл. ред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.

“Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце”.

Монтег сидів, прислухаючись до дощу.

— Може, саме це й було в дівчині, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.

Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку. “Наша улюблена тема — про себе”. — Він скоса поглянув на стіну. — “Наша улюблена тема — про себе”.

— Оце я розумію, — мовила Мілред.

— Але для Клариси це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона