Читати книгу - "І будуть люди"

Тож він набрав якомога гордовитішого виду, звів брови в холодний шнурочок, стулив губи, щоб ображений трепет не видав його з головою, зустрів її наперед заготовленою фразою:

— Що вам іще треба від мене?

Таня, що, побачивши його ще здалеку, не витримала — побігла, враз зупинилася, наче наткнулась на холодну стіну. А він, дивлячись кудись поверх її голови напружено застиглими очима, видушив на трепетні вуста саркастичну бліденьку посмішку:

— Вітаю вас із законним шлюбом.

Різко повернувся — пішов.

А Таня стояла й дивилася йому вслід. Коли б вона була досвідченіша, то зрозуміла б, що й жорстокі фрази оті, й перебільшена холодність, і оця втеча його — все це несправжнє, що досить їй наздогнати його, торкнутися його плеча, заглянути йому в очі, як з нього відразу ж осиплеться ота показна гордість і перед нею стане знайомий, ласкавий, уважний, закоханий в неї Олег.

Усе це зробила б Таня, якби була трохи досвідченішою. А так стояла й дивилася йому вслід і знову куталася в неіснуючу мамину хустку, холонучи душею і серцем.

Через день відбулися заручини.

Приїхав Оксен — навіз подарунків. З повного воза зносили сало, ковбаси, яйця й курей, кілька лантухів крупчатки ще торішнього помолу перекочували в комору. Він сам носив ті багатопудові мішки, хизуючись силою, краєчком ока поглядаючи, чи не виглядає з вікна його майбутня дружина.

Але Таня не тулилася до вікна. Зачинилась у свою кімнату, на всі запросини відповідала одне й те ж: хай її зараз не чіпають, хай дозволять востаннє попрощатися зі своїм дитинством, з дотеперішнім безжурним життям.

— Таж ніхто ще тебе не забирає! — казали їй. — Сьогодні ж тільки заручини.

Таня лишилася непохитною. Знала, що завтра відчуватиме себе по-іншому. Іншими очима дивитиметься на світ, інші думки снуватимуться їй в голові. Завтра вона буде вже відданою, сьогодні ж іще належить сама собі.

Сиділа і все ще надіялась, що Олег передумає, ось-ось постукає у вікно — викличе її надвір. А вікно все темнішало й темнішало, воно наче сліпло, і разом згасала Танина віра в те, шо звідтіля прийде до неї порятунок.

Її покликали ввечері, коли невиразні тіні заворушилися по закутках, поповзли по стінах, підіймаючись усе вище і вище. На строгі лики святих спливало тихе лампадне світло, тато лежав упокоєний та урочистий, як воскреслий Бог, навіть груди його не піднімалися так напружено й часто, а біля ліжка стояв Оксен і дивився прямо на неї.

Кров відлила Тані від обличчя, похололи руки й ноги, і вже не вона — хтось чужий наче вві сні підійшов повільно до тата, покірно схиляючи голову, дозволив укласти неживу свою руку в чужу, шорстку і широку, долоню. Таня непорушно стояла й дивилася на тата, який все намагався узяти й ніяк не міг утримати в ослаблих руках таку важку для нього ікону.

Хутір Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Світличну, губився серед широких степів Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями — зеленим, шелестким живоплотом.

Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси — все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця — лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.

Гаман той, великий, із потемнілої телячої шкіри, придбав іще дід: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботареві:

— Зший мені, чоловіче, тільки добрячий. А я вже за ціною не постою.

Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками — ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.

Дід покрутив, покрутив його в руках, кілька разів підкинув на широкій, як грабарка, долоні, немов пробуючи, скільки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстрові:

— Не підходить.

— Як не підходить! — аж схопився із стільця вражений майстер. — Що ви таке кажете: не підходить! Та сам губернатор не відмовився б від такого гаманця!

Але дід стояв на своєму: не підходить — і квит!

— Ти мені, чоловіче, поший такий, щоб я захотів — усе своє добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай їх пани носять, панам легко живеться, а мені подай такий, щоб було що в руки взяти.

— Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, — піддався, нарешті, чоботар. — Не хочете цього, то я вже вам інший пошию...

І він таки пошив. Дістав міцнющої шкіри, з якої можна було б викроїти на пару добрих чобіт, замовив дві сталеві дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кігтем-защіпкою посередині, і наступного ранку зустрів діда, ховаючи в бороду лукаву посмішку:

— О! Уже я вам постарався! Сюди не тільки своє — і чуже можете пхати!

Дід аж крекнув, побачивши новий гаманище. Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.

— То яка буде твоя ціна?

Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскріб себе під бородою:

— Та-а... якщо вам правду казати, то з іншого я і більше узяв би... Ви ж подивіться, скільки пішло на нього шкіри!.. Ви знаєте, яке то було теля, що з нього здерли ту шкіру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося...

— Кажи, скільки! — нетерпляче перебив його дід.

Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через ніс повітря, утаємничив лице, поманив пальцем діда:

— Тільки нікому... Бо мене тут і засміють, як узнають, як я з вас дешево взяв... Два рублі — ну! — і вчепився рукою в борідку.

Дід замість того, щоб торгуватися, мовчки поліз за пазуху. Дістав вузлика, одвернувся, відрахував два карбованці, ткнув приголомшеному майстрові:

— Бери!

Дід пішов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по голові колодкою та питав, чи є ще на світі отакий дурень, як він.

Гаман міцно прижився в родині Івасют — переходив від батька до сина. З роками потемнішала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкіра, та все ж він невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи гроші в ненаситне нутро, і часом здавалося, що, скільки не годуй його папірцями, срібляками та мідяками, йому все було мало, — він усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защіпкою.

Дід Івасюта застав ще панщину — в молоді свої роки дослужився в пана до