Читати книгу - "Крамниця щастя"

— А як же те, що я твоя студентка? Що скажуть в університеті? — не вгавала Марина.

— Пусте. Не можу я тебе кинути хвору. Давай їж, а не рефлексуй.

— Тільки тому не можеш кинути, що я хвора?

— Як на хвору, ти ставиш багато дурних запитань. Давай їж.

Марині було трохи незатишно. Чужа квартира. Чужа людина. Чи не зовсім чужа? Марина жувала омлет і думала, що їй робити. Найкраще піти, бо потім знову буде та сама історія. Олексій вдаватиме, що нічого немає.

— Про що думаєш? — наче прочитав її думки Олексій.

— Та так. Ні про що.

— От і добре. Я біжу на пару. А ти відпочивай. Телевізора, правда, не маю.

— Чому?

— Просто.

Олексій залишив Марину наодинці зі своїми думками.

За кілька днів Марині стало легше. Вона навіть зварила Олексієві борщ. Він, правда, сварився, що вона встає. Купив їй новий одяг. І як тільки вгадав розмір? А ще її улюблені кольори? Приносив їй фрукти й цукерки. Якось Марина хотіла покласти їх у цукерничку, аж раптом побачила, що там щось поблискує. На дні лежала її намистина з весною всередині.

Увечері вони пили чай і говорили, говорили. Про намистину Марина нічого не питала. Ще її хвилювало, де Олексієві батьки. Бо ж раптом несподівано завітають у гості, а тут вона лежить. Що тоді говорити?!

Увечері своїми страхами вона поділилася з Олексієм.

— Не хвилюйся, — заспокоїв він дівчину, — не прийдуть.

— А де вони?

— Вони живуть у нашому місті. Але в них своє життя, а в мене — своє.

— Ти з ними посварився?

— Ні. Ми добре ладнаємо, ходимо одне до одного в гості, іноді — разом до театру, але вони не втручаються в моє життя, а я — у їхнє.

— Вони — пенсіонери?

— Ні. Працюють.

— А де?

— На роботі.

— Зрозуміло, що на роботі, а де саме?

— Тато — інженер на заводі, мама має свою фірму.

— Цілу фірму?

— Так. У неї, як тепер модно говорити, свій бізнес. Але я цим не цікавлюсь.

— Ти не цікавишся, чим займається твоя мама?

— Для мене важлива вона сама, а не її робота.

— Дивний ти.

— Звичайний.

— Ні, не звичайний. А це правда, що про тебе кажуть в інституті?

— А що про мене кажуть?

— Ну... що ти дуже талановитий.

— Не знаю, — розсміявся Олексій, — якщо кажуть, значить, — правда. Хоча, якщо чесно, я просто добре знаю математику — от і все. Але нічого нового там не винайшов.

— А чому? Ой, вибач.

— Пусте. Слухай, йдемо погуляємо, а то ти така бліденька. Уже кілька днів без свіжого повітря. Ти ж краще почуваєшся?

— Добре. Справді, хочу вже пройтися, — зраділа Марина.

— От і чудово.

Вони сіли в невеличкій, але дорогій кав’ярні. Іноді, коли Марина проходила повз неї, вона заздро позирала на жінок, що там сиділи. Вони були гарні й нагадували Марині француженок. Марині навіть уявлялося, що вона чує, як вони говорять щось офіціантові французькою.

Олексій замовив каву й чорнослив у шоколаді. Вони сіли за скляний столик. Грала тиха музика. Марина розсміялася.

— Щось не так? — Олексій здивовано поглянув на неї.

— Ні, все так. Просто за скляним столиком сидіти дуже кумедно.

— Чому?

— Бо видно ноги. Я ніколи не сиділа за столиком, аби ось так крізь нього було видно підлогу й наші джинси.

Олексій поглянув на столик і теж засміявся. Йому принесли каву, а Марині — капучино. Марина злизувала пінку, на якій було виведене коричневе сердечко. Неподалік сиділи старші чоловік і жінка й розмовляли французькою.

— Дивись, це так, наче ми в Парижі, — прошепотіла Марина Олексієві. — Так гарно й дивно.

— Ага, а біля нас сидять лише французи. Вони не розуміють нас, а ми не розуміємо їх, — погодився Олексій.

— Напевно, вони справжні французи.

— Чоловік — так. Подивися, як він рухається.

— Точно, якось по-французьки. А жінка — українка.

— Можливо.

— Ні, француженка, — передумала Марина.

— Чому?