Читати книгу - "Коли настане день"

— Доброго дня! — привітався Олекса.

— Доброго! — відповів хлопець.

— Ми тут трохи заблукали, — сказала Соломія. — А не підкажете, як знайти лісника?

— А навіщо він вам?

— У справі до нього, — відповів Олекса.

— То що, допоможете? — запитала Соломія, уважно вдивляючись у холодні очі хлопця.

— Важлива справа? — запитав він.

— Так, певним чином, — відповів Олекса.

— Ну добре, покажу. Ідіть за мною.

Хлопець розвернувся та покрокував з галявини у хащі. Соломія та Олекса рушили услід. Деякий час вони йшли мовчки, тримаючись позаду хлопця.

— Як ти думаєш, ми не робимо дурницю? — прошепотіла Соломія.

— Або пан, або пропав. Та будь напоготові.

— Добре.

— Гей, хлопче, а чи ще далеко?

— Ні, не дуже. Вже близько.

— Щось мені це не подобається, — стиха промовила Соломія. — Чи це не блуд раптом? Щось ми наче по колу ходимо.

— Блуде, а ну, покажися! — закричав Олекса.

Хлопець несподівано обернувся, голосно засміявся і раптом розсипався на тисячу яскравих вогників. Соломія та Олекса зупинилися. Зненацька налетів сильний вітер, гілки почали рипіти, дерева стали гнутися до землі.

— Так і знала, що це він! — закричала Соломія, намагаючись встояти на траві. — І що нам тепер робити?

— Бігти!

Він схопив Соломію за руку і помчав крізь хащі. За ними з великою швидкістю летів пиловий вир. Вони неслися, мов навіжені, ледве встигаючи тікати, щоб їх не закрутило усередину. Дерева почали рідішати, і попереду між стовбурами замаячила галявина. Соломія та Олекса, геть знесилені та втомлені, вибігли на неї. Раптом вітер вщух, як і не було. Вони побачили дерев’яний будиночок. Хлопець та дівчина, уважно та підозріло оглядаючись, повільно рушили до нього. Вони дісталися дверей, обережно зайшли усередину та почали роздивлятися навколо. На стінах хати висіли трави, у кутку — ікона. Раптом Олекса та Соломія різко обернулися. Перед ними стояв високий кремезний чоловік років п’ятидесяти. Чоловік уважно дивився в очі хлопцю та дівчині.

— Вітаю! — сказав лісник.

— Доброго дня! — відповів Олекса.

— І вам доброго! З чим прибули?

— Та ось озеро шукаємо, — сказав хлопець — Кажуть, ви знаєте дорогу.

— Так, знаю. Та не кожному покажу.

— Нам дуже потрібно, — попросила Соломія. — Для доброї справи.

Лісник так само уважно дивився в очі Соломії та Олексі, неначе хотів дізнатися їхні думки та потаємні бажання. Їм обом стало не по собі. Вони відчули, що він не просто лісник. Така ж сама сила, що була в них та Гордієві, струменіла з його очей та огортала їх якимось густим серпанком.

— Ну якщо для доброї, то ходімо, — нарешті промовив лісник.

Він різко розвернувся і покрокував до дверей. Соломія та Олекса рушили за ним. Лісник упевнено йшов лісом, в якому зовсім не було стежок.

— Ви знахар? — запитала Соломія.

— Так. А ти відьма. І характерник. Навіщо вам озеро?

— Ви впевнені, що хочете знати?

— Я впевнений, що хочу попередити. Те, що ви бачите, не завжди є тим, що ви бачите. Пам’ятайте про це.

Раптом Соломія та Олекса почули збоку шурхіт, вони оглянулися і побачили, як заєць стрибнув у кущі. Хлопець та дівчина повернули голови, але лісника вже не було поряд. Вони помітили, що попереду вдалині серед лісу виблискує вода, хоча небо було затягнуте хмарами і сонця не було видно. Соломія та Олекса рушили у тому напрямку і невдовзі побачили озеро. Вони зупинилися у тому місці, де закінчувався ліс і починався берег. Постоявши мовчки декілька хвилин, вони повільно пішли по берегу до озера. На самому краю обличчям до води стояла дівчина. Вона обернулася до них. Олекса та Соломія підійшли ближче.

— Що вам потрібно? — запитала дівчина.

— Як називається це озеро? — поцікавилася Соломія.

Дівчина знову повернулася до озера обличчям і ступила у воду. Потім обернулася і поглянула на Соломію та Олексу.

— Хто ти? — запитав Олекса.

— Правда, воно гарне? — сказала дівчина. — Так блищить!

Вона зайшла у воду по пояс і попливла. Раптом дівчина почала тонути. Вона захлиналася, то випливаючи, то опускаючись під воду.

— Рятуйте! Допоможіть! — кричала вона.

Олекса і Соломія схвильовано дивилися на дівчину.

— Думаєш, треба її врятувати? — запитав Олекса.

— А раптом це пастка?

— Якась вона дивна, ця дівчина. Ти не відчула?

— Відчула. Ну потерчата теж не люди, може, і ця потребує допомоги. Спробуємо?

— Добре, давай.

Соломія та Олекса поглянули один на одного, потім взялися за руки та ступили на воду. Вони повільно та обережно йшли по озеру, як ходять характерники та відьми. Відійшовши вже досить далеко від берега, вони раптом відчули, що під ногами вже немає твердої поверхні, а навколо — вода. Вона була каламутна та якась густа, немов олія. Соломія спробувала виборсатись наверх, але щось не пускало її. Вона напружила всі свої м’язи і врешті решт виринула. Дівчина побачила над водою голову Олекси, що намагався втриматися на поверхні.

— Мене щось тягне донизу! — закричала Соломія, захлинаючись.

— Мене теж!

Олекса, який ще у шістнадцять років перепливав Дністер у найширшому його місці, відчув, що цього разу стихія не хоче його відпускати. Він бачив, як Соломія борсається у воді, намагаючись дістатися поверхні. Хлопець спробував доплисти до дівчини, але марно. Господи, не дай їй померти! Врятуй і захисти! Тільки не вона!

Соломія швидко тонула. Вона вже задихалась, в легенях більше не було повітря, і врешті