Читати книгу - "Коли настане день"

решт вона здалася. Дівчина перестала пручатись і почала опускатися на дно. Її очі були відкриті, але вона ще не ковтнула достатньо води, щоб навічно залишитися у цій темній та страшній глибині. Раптом через товщу води вона побачила якесь світло внизу. Соломія розгледіла великий старовинний замок, який світився блакитно-зеленим полум’ям. Соломія зібрала усі свої сили і подумки крикнула так, що вода навколо почала вібрувати та зненацька з’явилися якісь дивні підводні хвилі.

— Берегине, допоможи!

Раптом із дна на поверхню води почало підійматися сяйво, і Соломію та Олексу перестало затягувати вглиб. Якась невідома сила виштовхнула їх на поверхню, і вони попливли до берега. Діставшись піска, вони втомлено перевернулися горілиць та деякий час мовчки лежали, відсапуючись. Раптом вони побачили те саме блакитно-зелене сяйво. Соломія та Олекса підвелися на ліктях. У центрі озера над поверхнею води повільно здіймалася гарна ставна дівчина. Світло оповивало її. Соломія та Олекса, важко дихаючи, зачаровано дивилися на неї. Дівчина наблизилась до берега, неквапно йдучи по поверхні озера.

— Дякую тобі, берегине! — промовила Соломія.

— Що привело вас сюди?

— Ми шукаємо Несамовите озеро.

— Ви скоро його знайдете. Ідіть на схід від Північної зірки. Там ви віднайдете відповіді на всі свої запитання.

— Скажи, як цей замок опинився на дні озера? — запитала Соломія.

— Я мала зробити вибір. І я його зробила.

Декілька хвилин вона стояла мовчки, і в її очах відбивалась невимовна туга. Потім красуня продовжила:

— Замість цього озера колись стояв княжий палац. Він належав моєму батькові. І ось одного разу до замку підступив ворог. Точився запеклий бій. Багато людей загинуло. Загарбники вже лізли на стіни і майже вдерлися до палацу. І тоді я попросила Бога, щоб замок не дістався ворогу. І в ту ж мить на тому місці, де він стояв, розлилося озеро, а замок опинився під водою.

— Ти не жалкуєш про свій вибір? Можливо, вороги б змилувалися над вами.

— А ти б змогла жити полонянкою?

Соломія задумливо дивилася на озеро.

— Дякуємо тобі, князівно! — нарешті промовила вона.

Дівчина кивнула їм у відповідь, потім повернулася і покрокувала по воді. Дійшовши до середини озера, вона оглянулася на Олексу та Соломію, потім повільно зникла під водою. Разом із нею зникло і світіння.

— Таки то була русалка, — сказала Соломія. — Лісник недарма попереджав.

Олекса з посмішкою подивився на Соломію.

— Що? — зніяковіло пробурмотіла вона. — Кожен може помилитися.

Олекса уважно розглядав дівчину та продовжував посміхатися.

— Тобі дуже личить мокрий одяг, — раптом сказав він.

Соломія зніяковіло поглянула на Олексу. Вони посміхнулися один одному.

* * *

Був теплий літній вечір. Вже сутеніло. Соломія та Олекса втомлено просувалися лісом.

— Може, вже зупинимося? Я втомилася.

— Добре, давай! Он там!

Олекса кивнув на велике дерево та звернув до нього. Раптом Соломія почула якесь тихе дзюрчання води. Вона прислухалася, потім почала обережно йти на звук, пробираючись між кущів та дерев. Щось тягнуло її туди, якась дивна сила, яка змусила раптом забути і про табличку, і про чорного мольфара, і про небезпеку. Вона йшла, і чим далі, тим казковішим ставав ліс та голоснішим звук падіння води. Соломія побачила, як щось блимнуло між гілок. Це мерехтливе сяйво ставало все яскравішим, і нарешті Соломія вийшла на галявину. Перед нею гуркотів та кидав свої води зі скелі незвичайної краси водоспад.

— Він казковий!

— Так! — почула вона поряд голос Олекси.

Увесь цей час він ішов за нею, оберігаючи від можливих несподіванок. Соломія та Олекса взялися за руки та повільно рушили до водоспаду, роздивляючись все навкруги та дивуючись цій неймовірній красі, що раптом постала перед ними серед цих лісових хащів. Вони повільно підійшли до краю водоспаду, поглянули один на одного і ступили у воду. Хлопець та дівчина обережно просувались по дну, і холодна прозора волога досягала їх плечей. Нарешті вони пройшли крізь товщу води, що важким потоком лилася зі скелі, і опинилися у невеликій, гарній, немов у казці, печері. Стеля блищала від крапель, і чарівне сяйво линуло зверху. Вони поклали наплічники на камінь і декілька хвилин роздивлялися навкруги. Олекса стояв позаду Соломії. Він перевів погляд зі стін печери на дівчину. Вона неначе застигла, дивуючись цій несподіваній казковій красі, що трапилась на їхньому важкому шляху в невідоме. Олекса легенько та ніжно доторкнувся до руки Соломії і повільно провів пальцями по руці наверх до її плеча. Вона обернула до нього своє обличчя. Вони дивилися один на одного і відчували, що час навколо них застиг, а простір став безмежним. Соломія наблизила своє обличчя до Олексиного, і він відчув її гаряче дихання на своїй шиї. Він обняв дівчину за талію. Соломія легенько доторкнулася кінчиками пальців до його лоба, провела по щоці та далі по міцній шиї. Вона відчула, як його вуста торкнулися її губ. Вони разом зірвалися у глибоку чарівну безодню, де не існувало ні минулого, ні майбутнього. Блискуча водяна стіна співала свою тиху пісню, а стеля мерехтіла та переливалася…

* * *

Соломія та Олекса повільно йшли стежкою, тримаючись за руки. На ліс вже спустились сутінки, і літній вечір огортав теплом та духмяними ароматами трав. Вони йшли увесь день, і втома читалася в їхніх поглядах та в кожному русі. Нарешті Олекса та Соломія вийшли на галявину. Ноги безжально гули, і їм хотілося тільки одного — впасти і поспати. Несподівано Соломія відчула, як легкий холод пробіг по шкірі. Те ж саме вона відчувала, коли вовкулака чатував її у хащах. Дівчина зиркнула на Олексу. Він сторожко вдивлявся в стовбури дерев, неначе бачив там щось, що ще не проявилося у цьому туманному повітрі, але вже було там, за деревами та густими заростями кущів.

— Щось давно наших «друзів» не видно, — стиха промовила дівчина.

Соломія та Олекса різко обернулися і раптом побачили перед собою чорного мольфара. Вони швидко огляділися і помітили, що