Читати книгу - "Коли настане день"

— Про вовка промовка, — сказав Олекса.

Враз забувши про втому, Соломія та Олекса зайняли оборонну позицію, ставши один до одного спинами. Вони були у повній бойовій готовності.

— Віддайте табличку, і у вас буде шанс вижити. Можливо, — з кривою посмішкою сказав мольфар.

— Люблю коктейлі, - облизався яскраво-червоним язиком упир, дивлячись на Соломію.

— А я віддаю перевагу сирому м’ясу, — сказав вовкулака.

— Здохни, тварюко! — відрізала Соломія, зиркнувши на вовкулаку.

— Ти перша! — відповів він та кинувся на дівчину.

Вона рвучко випростала руку вперед, і вовкулаку відкинуло вбік хвилею повітря. У цей час Олекса пожбурив блискавку в упиря. Той ухилився від удару, злетів у повітря і перемістився на інше місце. Він ударив Олексу пиловим стовпом, намагаючись відкинути його на землю, та хлопець блокував удар блискавкою. Вони стояли один навпроти одного, сконцентрувавши всі свої сили, але ні один із них не міг взяти верх. Вовкулака швидко піднявся і відповів Соломії ударом пилу. Вона ухилилася, пиловий вихор пронісся повз неї. Соломія знову направила удар на вовкулаку, цього разу вона пожбурила у нього градом. Він блокував удар, і два потоки — граду та пилу — паралельно один одному піднялися до неба. Сили у всіх були рівні. Чорний мольфар стояв осторонь, тримаючи палицю і спостерігаючи за ними. Нарешті все це йому набридло.

— Ну досить! В мене немає часу на дитячі забавки!

Він направив посох на Соломію, і її відкинуло вбік. Дівчина впала на землю. До неї миттєво підскочив вовкулака, але він не встиг дістатися Соломії, як Олекса рвучко випростав праву руку, і навколо дівчини виросло високе вогняне коло. Поки Олекса допомагав Соломії, чорний мольфар скористався моментом, направив на нього палицю, і Олекса впав, немов підкошений. Мольфар силою повітря притис його до землі. Олекса почав задихатися. Він тримався за горло і важко дихав, намагаючись якось вирватися, та всі зусилля були марні.

— Віддай табличку, і він не помре. Принаймні зараз, — сказав чорний мольфар, дивлячись на Соломію темними, неначе пустими, зіницями.

Соломія з болем дивилася на Олексу.

— Думай швидше. Ти не зможеш усе життя просидіти у цьому колі. Усе одно вийдеш. І табличку я таки отримаю. А ти будеш жити з думкою, що винна у його загибелі. Ти впевнена, що зможеш?

Соломія розгублено поглянула на Олексу. Що ж робити? Віддати табличку і не виконати своє призначення, обрікши світ на нову страшну реальність, чи пожертвувати життям дорогої їй людини? Вона застигла в оціпенінні. Її погляд став важким і туманним.

— Не смій! — закричав Олекса до Соломії. — Він все одно мене вб’є. Не вір йому!

Соломія не відривала очей від Олекси.

— Пробач! — нарешті промовила вона і рішуче вийшла із кола.

— Табличку! — скомандував чорний мольфар.

Соломія дістала з рюкзака золоту табличку. До неї підійшов упир і простяг за реліквією жахливо-червону руку. Соломія кинула табличку на траву. Упир підняв її і віддав чорному мольфарові. Той задоволено посміхнувся, сховав отриманий скарб до сумки та глянув на Соломію і Олексу.

— Відпусти його! — сказала дівчина.

— Мабуть, я поспішив із обіцянками.

Він легенько покрутив палицею, і Олекса втратив свідомість.

— Ти чорний мерзенний покидьок!

Соломія пожбурила в мольфара градом, але він легко відвів від себе цей потік.

— А я хотів подарувати тобі життя. Це так ти вирішила мені віддячити?

Він направив на Соломію палицю. Вона відчула, як якась сила підняла її у повітря, перекинула два рази навколо осі та кинула в траву. Мольфар не дав їй піднятися, силою повітря з палиці притискаючи до землі. До неї підскочив упир. Його червоні очі засвітилися прямо над її головою. Важке дихання обдало її смердючим запахом. Раптом упир злетів у повітря, відкинутий убік синьою блискавкою. Гордій, що з’явився зненацька, направив палицю на чорного мольфара. Два стовпи — синя блискавка та пиловий потік — перетнулися у бажанні виграти цей двобій. Вони боролися, і трава сяяла навкруги від жарин, що сипалися на неї. Нарешті Гордій відкинув чорного мольфара новим ударом блискавки на кілька метрів убік. Чорний мольфар швидко піднявся і відскочив від нового потоку граду, що пожбурив у нього Гордій своєю палицею. Град полетів далі крізь дерева.

— Вашому світу скоро прийде кінець! — закричав чорний мольфар і зник, наче ніколи і не з’являвся на цій мальовничій лісовій галявині.

Вовкулака перетворився на вовка і помчав до лісу. Упир почав крутитися навколо своєї осі, миттєво перетворившись на пилову воронку, і зник, піднявшись у повітря. Гордій допоміг Соломії встати та швидко покрокував до Олекси. Хлопець напівлежав на землі, він кашляв, тримаючись за горло.

— Вас ні на хвилину не можна залишити, — сказав Гордій. — Повсякчас у щось устрягнете.

Гордій присів біля Олекси.

— Як ти? — запитав він, тривожно вдивляючись в його обличчя.

— Нормально. Живий.

Соломія підскочила до Олекси, впала біля нього навколішки та зазирнула йому у вічі. Він посміхнувся їй. Вона теж відповіла йому посмішкою. Гордій уважно подивився на Соломію. Вона підняла на нього очі.

— Він забрав табличку, — сказала дівчина.

— Знаю.

— Пробач.

— Ти не винна.

— Що тепер?

— Спробуємо забрати її.

— Як? Ти знаєш, де його шукати?

— Ще ні, але завжди є надія на краще.

— Ти усюди маєш багато вух і очей, — сказав Олекса.

— Цього разу їх буде недостатньо.

— Це жахливо — ми нарешті знаємо, що робити з табличкою, але втратили її, - промовила Соломія.

— В нас ще є час, хоча й небагато.

— Скільки? — запитала дівчина.

— Сім днів. До повного місяця. — Гордій подивився на Олексу. — Ти можеш увійти до його голови?

— Спробую.