Читати книгу - "Крадій"

— Шкода... У мене їх теж немає.

— Більшість людей цураються мене.

— Авжеж цураються — ви ж бо чужинець.

— А вас не цуратимуться через те, що ви з чужинцем розмовляєте?

— Я вдова. Якщо я розмовлятиму з чоловіками, люди про мене пліткуватимуть. Тому я розмовляю з вами.

— Тому що... Я не чоловік?

— Ви обрали для своєї мандрівки найбезлюднішу годину та найбезлюднішу дорогу. І ви іноземець, а це робить вас чимось іншим, аніж чоловіком, а я, розмовляючи з вами, є чимось іншим, аніж вдовою. Я жила зі своїм чоловіком на березі озера. Він там продавав рибу французам, і до нас прийшов священник, щоб навернути нас у свою віру. Священник був не дуже переконливий, але йому подобалися клімат і їжа, і він сказав, що якщо Бог дав йому так мало людей, то це знак того, що він має тут залишатися довше, аніж іти далі й шукати простішу паству. Це був його жарт. А потім у мого чоловіка почало боліти вухо, і він помер.

— Я... Мені прикро це чути.

— А потім я мала стати монашкою у храмі.

— А чому не стали?

— Жінкам не можна молитися разом з чоловіками. Їх не можна благословляти — буде не чисто, якщо руки абата торкнуться голови жінки, навіть дитини.

— А як щодо чорниць?

— Чорницям можна торкатися дітей, але чорниці підмітають і виконують доручення, але не беруть участі в дискусіях.

— Ви... хотіли стати монашкою, щоб брати участь у дискусіях?

— Авжеж. Генерали правлять країною; король не залишає межі свого палацу; комуністи б'ються з націоналістами, ті б'ються з японцями в Китаї, а в Індії Ґанді йде до моря, щоб зібрати сіль. Авжеж, я хотіла дебатувати, медитувати та молитися.

— Це наче... добре.

Вони йшли далі. Зрештою вона сказала:

— Ви йдете до Сок Прах?

— Не знаю. А де це?

— Це село на протилежному боці цього пагорба.

— Тоді, напевно, туди.

— Саме там я живу.

— Зрозуміло.

— Думаю, вам не слід туди йти.

— Чому?

— Тамтешні монахи дуже недалекі.

— Яке жахливе звинувачення проти монахів.

— У цю пастку легко потрапити. Молишся, думаєш, молишся, і з часом забуваєш, що світ є більшим за твої думки. Шляхетно, коли світські люди проводять певний час у храмі. Я думаю, що для тих, хто в храмі, було б теж шляхетно іноді проводити тиждень у шахті або дітей народжувати, як ви думаєте?

Ремі не втримався й усміхнувся:

— Можливо, ви маєте рацію.

Вони йшли.

— А ще, — сказала вона, — два дні тому до села приходили два чоловіки, солдати. Вони мали портрет білого чоловіка, іноземця, який вони повісили на стіні будинку нашого старости. Він іноземець, втікач, винагорода п'ятсот батів будь-кому, хто допоможе його знайти. Тут, у нас, п'ятсот батів — великі гроші.

Вони йшли.

— Дякую, — зрештою сказав він. Потім, наче трохи подумавши: — Якщо вони сказали, що я скоїв якісь злочини, когось поранив, абощо, то це брехня.

— Брехня?

— Я... Іноді я граю у гру. Це все.

— Якого штибу гру?

— Схованки.

— Як діти грають?

— Саме так, як діти грають. Я ховаюся, а дехто інший шукає. Коли він мене знайде, ми поміняємося, і тоді я його шукатиму. Переможе той, кого шукатимуть довше.

— Ви граєте в дуже дивну гру.

— Я був п'яний, коли погодився.

— І водночас ви звете цю гру паломництвом?

— Добра гра дає не тільки втіху. А чи є дорога, що не проходить через ваше село?

— Ні. Але є стежка, що приведе вас до храму, а звідти ви зможете злізти схилом до річки.

— А це той храм.... у якому повно поганих монахів?

— Можливо, вони вас не продадуть за п'ятсот батів. Втім, — вона всміхнулася, — достатньо, щоб спокусився лише один, так?

Вони йшли.

— Я живу за межами села, — зрештою сказала вона. — Кажуть, що вдовиці приносять нещастя. Я бідна.

— А чоловіки, що приходили до вашого села, багаті, — припустив він.

— Ви граєте на гроші? Ця ваша гра-паломництво, ці ваші борги, яких ви боїтеся — це гроші?

— Ні. Якщо я виграю, я отримаю життя. Якщо програю, втрачу розум.

— Це дуже великі