Читати книгу - "Вулик"

Сеоане мовчить, а його товариш тим часом підлесливо дивиться на донью Росу. Тоді звертається до сеньйора, котрий сидить неподалік:

— Як там той хлопець?

— Потроху оговтується у вбиральні, нічого страшного.

Вега, власник друкарні, простягає кисет догідникові, що сидить за сусіднім столиком:

— Беріть, скрутіть собі сигарету і не скигліть. Я був у ще гіршій скруті, ніж оце ви, і знаєте, що зробив? Почав працювати.

Чоловічок за сусіднім столиком посміхається, мов учень до вчителя: совість у нього нечиста, але найгірше те, що він цього не усвідомлює.

— Це вже не абищо!

— Авжеж, чоловіче, авжеж, треба працювати і ні про що інше не думати. А тепер, самі бачите, я тут сиджу щовечора, і мені ніколи не бракує ні сигарети, ні чарки.

Співрозмовник непевно хитає головою.

— А якщо я вам скажу, що хочу працювати, але не маю роботи?

— Отакої! Щоб працювати, потрібно тільки мати бажання. Ви певні, що хочете працювати?

— Ще б пак!

— То чому б вам не підносити людям валізи на вокзалі?

— Я б не зміг, надірвався б через три дні... Я бакалавр...

— І яка вам із того користь?

— Правду кажучи, ніяка.

— З вами, друже, відбувається те саме, що й з багатьма людьми, які сидять склавши руки в кав’ярні й пальцем не поворухнуть. Кінчається це тим, що одного чудового дня вони зомлівають, як отой юний фігляр, котрого щойно відвели до вбиральні.

Повертаючи кисет, бакалавр не суперечить.

— Дякую.

— Нема за що. А ви справді бакалавр?

— Так, сеньйоре.

— Гаразд, я дам вам шанс не скінчити життя в якомусь притулку чи в черзі до нічліжки. Ви хочете працювати?

— Так, сеньйоре. Я вже вам казав.

— Зайдіть до мене завтра. Ось моя візитка. Приходьте вранці, до дванадцятої, десь об одинадцятій тридцять. Працюватимете в мене коректором, якщо вам знайома ця робота і ви не проти: колишній коректор був такий ледар і нахаба, що сьогодні вранці я мусив його звільнити.

Сеньйорита Ельвіра нишком поглядає на дона Пабло. Той саме пояснює молодикові, котрий сидить за сусіднім столиком:

— Сода — чудова річ і зовсім не шкідлива. Просто лікарі не прописують її, бо ніхто ж не ходитиме до них заради соди.

Молодик згідливо хитає головою, хоча слухає впіввуха, бо задивився на коліна сеньйорити Ельвіри, які вистромлюються з-під столика.

— Не дивіться туди, не будьте дурним; я вам дещо розповім — не захочете зв’язуватися.

Донья Пура, дружина дона Пабло, розмовляє з обвішаною біжутерією гладухою, котра колупається зубочисткою в золотих зубах.

— Мені вже набридло це торочити. Скільки житимуть чоловіки й жінки, стільки існуватимуть залицяння; чоловік — вогонь, а жінка — солома, й ось будь ласка! Те, що я вам розповіла про випадок у трамваї на 49 маршруті,— чистісінька правда. Навіть не знаю, до чого ми так дійдемо!

Гладуха неуважливо переламує зубочистку.

— Так, мені теж здається, що в наш час бракує благопристойності. В усьому винні ці басейни; повірте, раніше такого не було... Сьогодні, коли тебе знайомлять з якоюсь дівчиною і ти подаєш їй руку, то потім цілий день не можеш позбутися відчуття огиди. Ще й підчепиш заразу, якої зроду не знала.

— Ваша правда.

— А ще, гадаю, винні кінотеатри. Там усі, як є, сидять упереміш і туляться в темряві одні до одних, а це до добра не доведе.

— І я такої ж думки, доньє Маріє. Якщо не підвищити моральність, нам кінець.

Донья Роса править своєї.

— До того ж, якщо у вас болить шлунок, чому б вам не попросити в мене трохи соди? Хіба я коли відмовляла вам у дрібці соди? Чи вам мову відібрало?

Донья Роса обертається й гукає, перекриваючи своїм верескливим противним голосом усі розмови, що точаться в кав’ярні:

— Лопесе! Лопесе! Передай скрипалеві соди.

Викидайло залишає посуд на одному зі столиків і приносить тарілку, а на ній склянку з водою, ложечку й нікельовану цукорницю з содою.