Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бабушка Альона вважала, що іноді поплакати корисно. Особливо від соку цибулі,◦— усміхнулася мама. — І навіть якби хтось їй сказав, що цього плачу можна уникнути, вона нізащо не послухалася би, бо не існувало у світі нічого більш непохитного, ніж переконання бабушки Альони. Ти ж знаєш.
Галина знала, тому нічого не сказала.
Мама і бабушка Альона дрібнили цибулю, огірки, помідори й інші овочі кубиками, додавали консервованого горошку, вареної ковбаси та майонезу, від чого всі салати виглядали (та і смакували) однаково, скидаючись на якусь різнокольорову кашу. Салати ж бабці Софії були без майонезу, вона заправляла їх оливою з часником і дрібкою гірчиці, додавала різаного базиліку чи майорану, які вирощувала на підвіконні. Їй смакували овочі, нарізані більшими шматками, — не лише цибуля, а й огірки, помідори. Навіть листя салату вона не різала дрібненько, як усі радянські господині, а рвала руками. Таких салатів Галина тоді ніде-інде не куштувала.
Бабця Софія ніяк не могла звикнути до того, що з магазинів у радянському Львові назавжди зникли машинки для нарізання вудженини. Так тоненько нарізати шинку звичайним ножем було неможливо. Бабця розповідала Галині, що в дитинстві завжди ходила з мамою до крамнички Квальбруна, де мама за десять ґрошів купувала 5-10 «дека» такої нарізаної шинки.
— Молоко приносила молочарка, а по масло ходили до крамниці. Мама мене вчила, що треба брати тільки «Маслосоюз», в обгортці з намальованою квіткою конюшини та з літерами «МС», — розповідала бабця Софія. — Наша сусідка, полька, слова доброго про українців ніколи не сказала, проте посилала служницю купувати масло «з конюшинкою» — так, аби ніхто не бачив. Удома загортала масло в інший папір, а фірмовий дерла на дрібні шматочки і викидала. У той час усі засновували кооперативи. Іноді навіть зовсім несподівані люди. Наприклад, той самий «Маслосоюз» створив Остап Нижанківський.
— Той, що написав колядку «Бог ся рождає»? — здивувалася Галина.
— Він-він, — відповіла бабця. — Композитор і священик. Коли його розстріляли в 1919 році, то ходили чутки, ніби поляки зробили це від заздрості, що продукти «Маслосоюзу» такі популярні. Це масло і справді замовляли не тільки до Кракова чи Відня, а навіть до Австралії та до Палестини.
### 1915—1939Бабця Софія народилась у наріжній кам’яниці, яка належала до «реальности» — тобто приватної власності — Степана Левинського, шанованого львівського лікаря та співака-аматора. А була та кам’яниця неподалік від парку, що його бабця ціле життя називала Поєзуїтським садом, а не по-теперішньому — парком Костюшка. Її вулиця теж залишилася для бабці Зиґмунтовською, так і не перетворившись на вулицю Гоголя.
У Поєзуїтському саду була купальня, яка в дитинстві здавалася Софії велетенською. Посередині купальні стирчала вмурована труба, з якої порскала вода. Діти по черзі затуляли пальцями дірку в трубі, або, як казали тоді, в «рурці», — й вода розбризкувалася навсібіч. Діти реготали, втрачали рівновагу і падали у воду. Софія була обережна і жодного разу не впала досередини, проте й уберегти одяг сухим їй не вдавалося ніколи. Якщо вона забігала до парку після уроків у школі, то наскрізь мокрим приносила додому і ранець із зошитами та з підручниками, які її мама по-старосвітськи називала «бішками». Сухим залишався хіба що пенал із олівцями «Кохінор» і з перами «Атлас». І тоді Броніслава, розбираючи мокрі доньчині речі, неодмінно бурчала одну зі своїх таємничих, але страшних погроз:
— Як не будеш слухати, то, коли виростеш, поїдеш до Ріо-де-Жанейро і станеш там пралею. Вони перуть у фонтані на найбрудншій площі міста, де всюди лежать напіврозкладені трупи псів і котів.
Свого часу Броніслава побувала в Ріо-де-Жанейро і вважала його одним із найбрудніших міст світу. Згадуючи про ту свою подорож, вона ніколи не могла позбутися огиди:
— Не дивно, що на нашому кораблі було тільки вісім пасажирів. Хто раз побував у тій Бразилії, вдруге точно не поїде. Сто долярів за квиток на пароплав, два з половиною місяці не бачити суші, а потому — цілий той бруд, торгівля людьми просто на вулицях, страшна спека. Я ні разу не бачила там стічної канавки. Бруд тече просто по вулицях, у деяких місцях не пройдеш, поки тебе не перенесуть негри. Там без рабів узагалі не проживеш. Тож не дивно, що чоловіки дарують своїм жінкам не прикраси чи гроші, а негрів. А якщо вже жінка хоче мати власні гроші, то змушує своїх рабів виготовляти якісь речі, потому продає той крам і аж тоді отримує монети. Деколи негри втікають і нападають на подорожніх. Мені теж одного разу довелося відбиватися спершу парасолькою, а потім і ножем від такого втікача. Якби не наспіла поміч, то він би мене зарізав. За кожну провину на рабів одягають залізні наручники та нашийники. Вони ходять і клацають тим залізом, аж моторошно стає.
Довкола великої клюмби перед університетом, на який мама по-старому казала «сойм», завжди крутився старий дідуган, котрий продавав «завсіди свіжі прецлі», тобто солоні закручені рогалики. Мама купувала Софії в нього одну більшу прецлю за п’ять ґрошів або дві менші — по два ґроші. Тільки часом щастило вициганити у мами дві більші прецлі за шостака, але то бувало рідко. Коли бабця Софія згадувала своє дитинство, то мимоволі переходила і на давню львівську мову. Галині доводилося часто перепитувати значення окремих слів і навіть цілих речень.
— Але найліпше було навесні,◦— розповідала бабця, — коли ми виходили на прогульку до Поєзуїтського саду всі втрьох, із татом, і він казав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.