Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

нині ввечір підемо їсти до паркового ресторану. То була справжня радість. Там смажили добрі віденські шницлі з картоплею. Я особливо любила їх із молодою бульбою з кропом, підбитою сокільницькою сметаною. А до того — мізерія. Я сиділа з батьками на терасі й слухала оркестри, мама нахилялася до тата і шепотіла на вушко, що дириґує нині якийсь знаний капельник, — вона читала про нього в ґазеті. Пахло жасмином і акаціями, розливали довкола себе м’яке світло газові ліхтарі, на які тоді все ще казали «аверівські». Мама розповідала, що львівські студенти й бідняки не дуже тішилися з цього нововведення, бо зі старих ліхтарів можна було «позичити» нафти собі додому. Я любила тягнути «льос» у старого жида, котрий бігав між столиками ресторану в Поєзуїтському саду. Такий льос коштував кілька сотиків, і його можна було потому поміняти на пачку чоколяди чи на жменю фіґ. Тато мені часом давав лика свого темного пива, а мама лише крутила головою на то: вона сама пила тільки малого «зайдля». Як мені було п’ять років, тато раз перед прогулькою повів мене до будівлі університету і показав у стінах діри від куль, замазані білим вапном. Ті діри були там уже два роки, відколи польські повстанці в «листопадові дні» вісімнадцятого року наступали від гори святого Юра, а українці боронили університету. А на п’яту річницю повстання ми з татом пішли на вечірню панахиду за полеглих вояків у катедрі святого Юра. Зібралася хмара людей, аж не помістилися всі до церкви — стояли на площі. Дуже пам’ятаю ту службу. Особливо кінець. Уже було проспівали «Алилуя» на ноту якоїсь військової пісні й тричі було «Господи помилуй», а далі — херувимська пісня. Хор співав «Да ісполняться уста наша хваленія Твоєго, Господи» Січинсьхого, і тут з’явилася кінна поліція, почавши всіх розганяти. Згадую дотепер, як люди тікали з-під кінських копит. Ми ледве вспіли заховатися в якійсь брамі.

Коли Софія трохи підросла, ходити до парку Костюшка стало вже не так цікаво — тепер треба було будь-що дістатися до Стрийського парку, значно більшого та повного цікавих закамарків, куди електричний трамвай возив усіх охочих побачити Повиставову площу.

У Стрийському парку Софії здавалося, що алеї ведуть кудись страшенно далеко, в потойбіччя. Вона роздивлялася чотирикутну, обкладену з усіх боків кольоровими пляшками, вежу горілчаного магната Бачевського. Дорослі постійно сперечалися, чи пляшки наповнено водою, чи таки справжніми наливками. Кілька разів батько брав Софію зі собою, коли напередодні сімейних урочистостей їздив на фабрику Бачевського купувати житнівку. Софія з цікавістю роздивлялася будівлі фабрики, схожі на збільшені лялькові будиночки, озиралася на вулиці, яка виглядала зовсім інакше, ніж їхня Зиґмунтовська, розташована в респектабельному середмісті. Тут, біля фабрик Бачевського, жили переважно пролетарі — специфічний вічно нетверезий контингент, трохи схожий на батярів чи на цегельників із вулиці Личаківської, якою Софію завжди лякали в дитинстві: «Будеш нечемна — прийдуть батяри і заберуть тебе до шинку». І звучало це не менш загрозливо, ніж обіцянка Броніслави: «Будеш нечемна, то, як виростеш, стоятимеш на пошті з висолопленим язиком, аби слинити всім марки». І хоча слинити марки Софія любила, бо їй подобалося потому відчувати на язиці солодкавий посмак клею, та коли вона уявляла собі, як цілими днями стоїть на людному місці з негарно виваленим із рота язиком, їй ставало моторошно.

Подобалося їй і те, як пахне клей, що його робили у Дрогобичі, на заводі «Польмін», куди вона одного разу їздила з батьком на екскурсію. Там вони купили цей клей, і Софія потім удома приліпила ним до шибки та до шафи свої малюнки. Тільки мама насварила її за це і змусила віддирати папір, що було дуже непросто. Після кількох годин виснажливого тертя Софія здалась і попросила про допомогу Броніславу. Та, як завжди, знала таємний рецепт: змішала на кухні якісь складники, додала їх до води і швиденько змила клей. Під час роботи вона примовляла:

— Знаєш, у Бразилії є такий звичай: якщо раб чи рабиня зробили щось погане і господар хоче покарати їх, вони можуть звернутися до когось із близьких друзів господаря і попросити їх написати листа з проханням скасувати покарання. Тоді особа, котра напише листа, стає хресним батьком чи матір’ю раба і той раб відтоді не може відмовити їй у виконанні жодного прохання.

— Я зрозуміла, про що ти, Броніславо, — усміхнулася Софія. — Хоч би що ти мене попросила, я тобі ніколи не відмовлю, — ти ж мені вже стільки разів допомагала уникнути покарання. Хоч я і не рабиня.

І обидві засміялися.

До парку Костюшка ходили пішки, а до Стрийського — завжди їхали фіакром чи трамваєм. Це додавало Стрийському парку ще більше привабливості. У дитинстві Софія любила їздити фіакром. Кінські копита ефектно стукали по бруківці середмістя, Софія визирала з вікна, роздивляючись знайомі вулиці з нової, недосяжної для пішоходів, висоти. Дорогу біля університету було вимощено не кам’яною бруківкою, як усюди, а деревом, і на ній кінські копита звучали інакше: більш приглушено, так, ніби звук зникав, губився між шпаринами.

Потім, у трохи старшому віці, їй стало цікавіше їздити трамваєм і вона завжди хотіла проїхати якомога довше, тому не погоджувалася сідати на найближчій зупинці, а змушувала йти з нею аж до кінцевої — на головний залізничний двірець — і звідти їхати в інший кінець — на Повиставову площу. Звідти було вже близько до Стрийського парку. Одного разу ця примха мало не спричинила скандал.

Того дня на прогульку зі Софією пішла Броніслава Пфайфер. Кілька років тому мати Софії взяла її на роботу служницею, та вони так добре знаходили спільну мову, що незабаром стали справжніми подругами. Броніслава допомагала матері з домашньою роботою та з доглядом за дітьми.

Софіїна мати знала, що колись давно Броніслава втекла від чоловіка-машиніста до коханця-археолога і об’їздила з коханцем багато екзотичних країн, здійснивши свою давню мрію — побачити світ. Потому її коханець помер від тропічної лихоманки,