Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

— Я думав, встигну проскочити, поки ти відро соваєш.

— За «поки» б'ють боки, — невмолимо відповіла Надія. Кинула на Володю надзневажливий погляд і заходилася ганчіркою збирати з сходинок воду.

Чи це в неї були неприємності, чи такий дурний характер? Володя плюнув через бильця і прихилився до одвірка. Посміхнувся.

— Ти щось усе про одне й те ж. Все «б'ють» та «б'ють». Ти, чи що, битимеш?

— Гаразд, чимчикуй звідси, — сказала вона, не розгинаючись.

— Захочу — піду, захочу — не піду. Не до тебе приїхав.

Надія випросталася і глянула на Володю дещо зацікавлено. У неї були вузькі світлі очі й біле широке обличчя. Кругле, ніби денце від каструлі. Зовсім не личило їй таке обличчя, бо сама Надія була тонка, точніше, худа, і на зріст не маленька. Певно, як Володя.

Дивилася вона мовчки секунд зо три. Потім промовила співуче:

— По-думаєш! Не до мене він приїхав…

— А от і по-одумай.

— Дуже треба. Ходять отут стиляги усякі… Безштанько розмальований.

Вона, певно, натякала на його шорти з блискучими заклепками й нову сорочку у велику чорно-жовту клітинку. Ну й що? Не сам же він заклепки ставив і клітини малював! Чи, може, йому у лахмітті треба було приїхати? Він навіть не розсердився. Розгубився трохи.

— От… дурепа ненормальна.

Вона стала — руки в боки — і єхидно запитала:

— А хіба бувають нормальні дурепи?

— Бувають, — зраділо сказав Володя. Тепер він знав, як відповісти. — Бувають. Це котрі знають про себе, що вони дурепи і нікуди не потикаються. А ненормальні вважають себе розумними. Це на зразок тебе…

Торох! Здалося Володі, що з даху зірвався залізний лист і плазом шмагонув його по щоці. Але це не лист. Це була Надіїна долоня, мокра й тверда. І в ту ж мить Надія котячим стрибком відскочила кроків на п'ять.

— Злопав млинця? Ще хочеш? И-и-и… — Вона виставила язик, згорнутий в акуратну трубочку. Обличчя у неї видовжилося, а очі зовсім сховалися у щілинках білих коротких він. Раптом вона обернулася й побігла до хвіртки.

Володя, примружившись, дивився їй услід, а руки його діяли самі по собі. Вмить відшукали у задній кишені рогатку, одним рухом розплутали гуму. Намацали в іншій кишені глиняну кульку. Володя навіть і не думав, що може схибити. Він точно знав, що вліпить їй тверду глиняну кулю поміж лопаток, просто по тому місцю, де б'ється розтріпаний кінець тонкої коси. І тоді дівчисько закрутиться, хвицяючи худими ногами, і завиє на весь Білий Ключ.

І він би влучив! Але клята Надія спіткнулася і полетіла сторчма у лопухи. А кулька свиснула над нею і вцілила у макітру. Ця посудина стояла на перекинутій бочці, сохла після миття. Діставши глиняний заряд, вона якось недоладно крекнула. Від маленької чорної дірки вгорі й униз розійшлися зміїсті тріщини, і макітра луснула, як величезна жовтогаряча брунька. Одна половина залишилася на бочці, а друга брязнулася у траву.

Надія підвелася, обтрусила пелену й багатозначно сказала:

— Т-так…

Володя спустився з ганку й мовчки пройшов у хвіртку. Повз Надію. Ні на неї, ні на розбитий горщик він навіть краєм ока не глянув, проте на душі було кепсько. Він подумав навіть, що треба було б махнути на все рукою і просто зараз, не заходячи за речами, поїхати додому.

За станційними березами зраділо відгукнувся електровоз. Володя засунув руку в кишеню і намацав один п'ятак і шість глиняних кульок. В іншій кишені було три кульки. В третій… Одне слово, кишень багато, а грошей п'ять копійок. Решта лежали у валізі, а вона стояла в будинку.

Володя майже годину вештався вулицями Білого Ключа. Бони заросли подорожником і кульбабою. Навіть у запилених коліях уперто стирчали гострі травинки. Було тихо й порожньо. Перехожі зустрічалися рідко-рідко. Тільки стежинами вздовж парканів снували ділові коти, а по дорозі вервечками ходили білі качки.

На тинах висіли руді блискучі глечики й нагадували Володі неприємності з макітрою. На один з глечиків невідомо звідки злетів худий півень. Потоптався на хиткому денці, нахилив голову й одним оком докірливо впірився у незнайомого міського хлопця: «Ага! Значить, це ти б'єш посуд з рогатки! Ну-ну…»

— Йди геть, здохлятино, — сказав йому Володя.

Півень ображено загорлав, заляпав крилами й звалився у лободу.

Вулиці селища сходилися на площі. А втім, це місце лише називалося площею, а насправді там був невисокий зелений пагорб. На ньому росли рідкі, нахилені у різні боки берези, вгорі стояла велика червона церква без хреста. Володя підійшов і побачив синю вивіску: «Клуб».

По обидва боки кам'яного ґанку стояли фанерні щити для реклами. На правому біліла нова афіша: «Концерт артистів обласної філармонії Ю. Жаров, С. Шалімов, П. П'яткін — естрадне тріо. Л. Чарський — оригінальний жанр. А. Якобі — пісні радянських і зарубіжних композиторів…»

Все це було зовсім нецікаво. Володя зітхнув і обернувся до лівого щита. Щит був порожній. На нефарбованій фанері хтось розгонисто написав крейдою: «Антипов! Коли кіно привезеш?» А нижче виднілися надряпані цеглою слова: «Антип — нахабний тип».. Літери були нерівні. Певно, той, хто писав, дуже квапився.

Добре, коли треба поспішати. А Володі поспішати було нікуди. Хоч зовсім не повертайся додому, де живе вредне кругловиде дівчисько… Але він повернувся. Дуже захотілося їсти, та й все одно: весь день ходити не будеш.

Він прийшов у дуже непідходящий момент. На подвір'ї розбиралося питання про розбиту макітру. Розбирала його бабуся. Надія сиділа на ганку й байдуже дивилася кудись повз паркан. Дядько Юра біля дверей насаджував сокиру на топорище й уважно слухав бабусину промову.

— Корова безсовісна, незграбна! Очі б мої не дивилися, — голосно й плаксиво приказувала бабуся, але обличчя її було не жалібне, а суворе. — У чому я тепер тісто ставитиму, га? Ну, в чому? А, мовчиш! Нічого очищами по небу нишпорити, відповідала б