Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Поєдинок з абвером 📚 - Українською

Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

267
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поєдинок з абвером" автора Андрій Купріянович Ткаченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 43
Перейти на сторінку:
як бачите, ризикую, везучи вас, незнайому людину, З вашої вимови неважко здогадатись, що ви не місцевий, навіть не словак.

— У мене таке ж припущення щодо вашої особи. Однак я не відмовився від пропозиції…

Запанувало мовчання. «Опель-капітан» завернув у вузьку, затемнену вулицю і невдовзі зупинився на майдані, де вже стояло кілька порожніх авто. Через освітлені вікна невеликого двоповерхового будинку лилась мелодія повільного вальсу.

— Там, у «Карлтоні», ви нарікали на свій годинник, — згадав чоловік у шкіряному пальті й вимкнув мотор. — Тоді я не встиг його роздивитись, але враження таке, наче уже десь бачив вашу родинну реліквію.

— Це неможливо, — заперечив Григор’єв.

— Будьте люб’язні, покажіть мені.

Той охоче виконав прохання. Власник авто увімкнув світло.

— А й справді, хто передав вам цю чудову музейну рідкість?

— Якщо відверто, годинника я одержав від Матвія Васильовича.

— А він?

— Йому подарував його брат.

— Петро чи Павло?

— Молодший, Петро! — майже викрикнув відзив на пароль комісар Григор’єв.

Тепер сумніву не було: перед ним на передньому сидінні «опеля» сидів радянський розвідник «Сокіл». Той теж підхопився, міцно потиснув руку комісарові загону і, вимкнувши світло, перебрався ближче до нього.

— Дочекався! Нарешті, дочекався! — гаряче шепотів і заходився обіймати свого колегу.

— Молодець матрос Криворученко! Не підвів, — не вгавав «Сокіл». — А як там моя мати?..

Одне за одним сипались запитання, і Григор’єв ледве встигав відповідати.

Перша зустріч кінчалася, хоч часу до ранку було ще багато. Цього вимагали правила конспірації.

На зворотному шляху Григор’єв сказав:

— Центр запропонував підтримувати контакт з вами через зв’язкову Зіну, котра, як нас повідомили, уже виїхала з Польщі до Словаччини. Тут вона працюватиме торговим агентом краківської фірми «Жіночого одягу».

— Гаразд, — кивнув «Сокіл». — У Зіни буде рація?

— Так, буде. Але користуватись нею дозволяється лише у крайньому разі. Ваші повідомлення Центрові передаватимуться іншою рацією з місця перебування спецзагону.

Розвідники домовились про зв’язок, а також місце запасних тайників.

Не зчулись, як у вітрове скло та по кабіні «опель-капітана» затарабанили краплі дощу. Доки під’їхали до річкового вокзалу, почалась злива.

— Хай вам щастить, товаришу! — кинув на прощання «Сокіл», вдивляючись у темряву ночі, де щойно зник комісар Григор’єв.

«КАЗКИ ВІДЕНСЬКОГО ЛІСУ»

Як завжди, того вечора на естраді маленького затишного ресторана в Банській Бистриці грав оркестр. З тацями в руках заклопотано снували офіціанти.

За столиком у кутку сидів підполковник словацької армії з красивим бородатим обличчям. VТут його знали як завсідника. Щедро роздавав офіціантам чайові, і ті завжди намагалися догодити йому.

З облюбованого місця підполковникові було добре видно увесь зал, кожного, хто входив до ресторану чи виходив з нього.

Як тільки він сів, підбіг офіціант в блакитному під-’ жаку з срібними погончиками.

— Принесіть токаю, — зажадав офіцер.

За кілька хвилин на сніжнобілій скатертині уже стояла затуманена росою пляшка вина й легка закуска. Підполковник повільно смакував янтарний токай. Тим часом не зводив погляду з дверей.

Невдовзі увійшла молода, вродлива жінка в супроводі літнього чоловіка з сивиною на скронях. То був відповідальний працівник банськобистрицького магістрату. Вони сіли неподалік і замовили вечерю.

Офіцер покликав офіціанта.

— За мій рахунок замовте оркестру «Казки Віденського лісу» й одразу ж «Аргентинське танго».

— Слухаю, вклонився офіціант.

Через кілька хвилин зал сповнили ніжні звуки вальсу Штрауса. То був умовний сигнал для зустрічі радянських розвідників Григор’ева і Зіни, яка нещодавно прибула в Банську Бистрицю, Жінка поволі підвела голову, її очі когось шукали серед присутніх.

Підполковник уважно стежив за жінкою. Він вийшов з-за столика лише тоді, коли скрипка повела мелодію танго. Наблизився до чарівної незнайомки і запросив її до танцю.

Зустріч була діловою. Обмінявшись паролями, розвідники домовились, як Зіна здійснюватиме зв’язок з «Соколом» у Братіславі, з одного боку, і з Григор’євим та Морським — з другого. В разі відсутності комісара, контакт із зв’язковою мав підтримувати командир.

Оркестр замовк. Офіцер провів жінку до столика, подякував. На замовлення групи угорських офіцерів у залі загримів веселий «Чардаш». Григор’єв розрахувався з офіціантом і, не допивши токаю, вийшов.

Уже в гардеробі він знову побачив Зіну. Пальто по-давав їй той же чоловік, з яким вона прийшла до ресторану. Вираз її обличчя, великі карі очі не раз спливатимуть в пам’яті комісара.

…Минали дні, тривожні, неспокійні, Григор’єв не лише виконував завдання розвідцентру, а й брав участь у підготовці бойових операцій, диверсій. Здобуті відомості у вигляді радіохвиль летіли через гори й долини, через вогненну лінію фронту туди, де їх приймали і розшифровували…

Група Морського зростала, боролась, діяла.

«ЗЕМЛЯК»

Ранкові сутінки танули в промінні молодого сонця. Дозорець, який оберігав короткий відпочинок групи розвідників, що поверталася в розташування загону Морського, раптом побачив на схилі гори чоловіка. Сторожко озираючись, він щось ховав у дупло розлогого клена.

Дозорець розбудив командира групи О.І.Новикова. Невдовзі той уже читав вибрані з дупла папери. На одному з аркушів засвідчувалось, що якийсь Чорновус Іван Михайлович, колишній старший поліцай міста Сам-бора, керівництвом ОУН на Львівщині командирується в розпорядження штабу батальйону «Гіві» в містечку Вікулі, що неподалік Моравського Святого Яна.

Олексій Іванович оголосив тривогу й послав розвідників затримати власника документів. Але його вже поглинув ліс.

Бійці докоряли Рудольфові Лішку за те, що не підняв їх одразу ж, як тільки помітив підозрілого. Та він і сам шкодував — із самих рук вислизнув «лісовий птах».

Партизани вернулися в табір і про все доповіли начальникові штабу загону.

— Цей втікач з України, либонь,

1 ... 16 17 18 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поєдинок з абвером», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поєдинок з абвером"