Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Олевський не помилився.

Через кілька днів, перевіряючи групу бійців, котрі нещодавно прийшли до загону Морського, він виявив Івана Чорновуса. Той розповів про себе: народився в Ростовській області в сім’ї селянина, закінчив три класи сільської школи, працював стрілочником на залізничній станції в Батайську, де і потрапив в окупацію. В лютому сорок третього року окупанти перевели його в Таганрог. Там працював зчіплювачем вагонів. За випадкове пошкодження вагона був ув’язнений і вивезений до Жмеринського табору. Пізніше, коли бранців везли до Німеччини через Словаччину, йому разом з іншими шістьма арештантами вдалося втекти з ешелону. В кінці вересня 1944 року приєднався до партизанського загону майора Волинського. В бою з карателями був поранений, відстав од загону і пізніше разом з партизаном Зайцевим потрапив у загін Морського.

Чорновус запевняв Олевського, що ненавидить окупантів, нічого не робив на користь німців. Сумніву не було: цей «партизан» і є той самий Чорновус Іван, власник захованих у дуплі паперів. Але, щоб не сполохати «птаха», контррозвідник зробив вигляд, наче повірив йому. Чорновус лишився в загоні під наглядом, звичайно.

Тим часом командир загону вирішив послати до вікульської шпигунської школи когось з досвідчених розвідників, забезпечивши його знайденими в дуплі документами. Шостак був обізнаний з місцями перебування Чорновуса, добре знав місто Самбір, а також поліційних верховодів, під керівництвом яких працював Чорновус. На думку Морського й Григор’єва, це мало стати найпереконливішим доказом того, що Шостак чи підготовлена ним людина — не підставна особа.

Але спочатку треба було вивчити біографію Чорновуса та його характерні особливості. Цим зайнявся сам Шостак з допомогою Морського.

…Командир викликав до себе Чорновуса. Зустрів його так, наче давнього знайомого.

— Сідай, Іване, — запросив.

Прибулий швидко заспокоївся. Очевидно, був певен, що легенда справила на Морського належне враження.

— Випадково довідався, що ти з Ростовщини, — почав командир.

— Так, із Самарського району, з села Нова Миколаївка. Але довше жив і працював у Батайську.

— А я з Азовського району, з Павлівки. Радий, що зустрів земляка. Тож і викликав, аби познайомитись, допомогти, якщо потреба є в чомусь.

Чорновус дещо знітився, проте розмову підтримав. Оповідав про чарівну красу Дону, всіляко показував, що дуже радіє зустрічі з таким уславленим земляком.

Розмова тривала довго. Свідками й учасниками її стали розвідники Шостак, Григор’єв, Олевський, які в різний час, як і було домовлено, зайшли до землянки. Морський жартував, навіть про «цимлянське» згадував.

— Будеш другим моїм порученцем, тобто виконуватимеш мої особисті доручення в загоні,— сказав командир Чорновусові. — Я не можу будь-кому довірити цих обов’язків, а ти, земляче, сподіваюся, не підведеш.

— Вдячний за довір’я, але я, мабуть, не справлюся, бо малописьменний, — про людське око відмовився Чорновус.

— Я теж в академії не вчився, — посміхнувся Морський. — Але війна, ненависть до ворогів навчили боротися з фашистами. Писати вірші чи шукати золота в тутешніх горах тобі не доведеться. А тому сумніви твої зайві і боятися нема чого. Іди з товаришем Шостаком, він навчить тебе, як і що треба робити.

— Пішли, Іване Михайловичу, — мовив розвідник, пропускаючи поперед себе Чорновуса.

— Ну, як вам подобається мій «земляк»? — звернувся Морський до Григор’єва і Олевського, коли вони залишилися втрьох.

— Добре було б, якби Чорновус сам розкрився, хто він такий і куди «відряджений». Але на це поки що сподіватися не можемо. Бачили, як він упевнено тримався під час розмови? — зауважив Олевський.

— Нема гарантій, що слідство дасть більше, ніж живий контакт з Шостаком, — сказав Григор’єв. — А Шостак витягне з Чорновуса все, що потрібно.

— Будемо сподіватися, — підсумував Морський. — А ти, Олександре Хомичу, — він глянув на Олевського, — ще раз накажи своїм людям, хай не спускають очей з цього типа. Він знадобиться навіть тоді, коли хтось з наших розвідників з його документами вже буде в шпигунській школі.

В землянку зайшов майор Бобров і доповів:

— Командири підрозділів загону прибули.

Морський глянув на годинник, немов хотів ще раз пересвідчитись у пунктуальності начальника штабу. Потім звернувся до комісара:

— Ну що ж, Григорію Миколайовичу, послухаємо командирів, чим і як підрозділи готуються відзначити 27-у річницю Жовтневої революції.

«Мерседес» мчав з Банської Бистриці. Тугі скати шаруділи на бруківці. Неподалік Старої Гори машина стишила хід, зупинилася. З неї вийшов елегантно вдягнений чоловік. Він заходився оглядати щогли, котрі тримали важкі пасма електричних проводів високовольтної мережі, якими надходив струм до заводів, що працювали для потреб фашистської армії.

Подорожній ковзнув поглядом по довгій шерензі металевих опор і знову сів у машину.

Вдруге «мерседес» загальмував уже біля електростанції в Старій Горі. «Видно, прибуло начальство», — подумав вартовий, що стояв з карабіном біля брами, і виструнчився.

— Покличте чергового інженера, — попросив приїжджий.

Коли той з’явився, чоловік у цивільному простягнув посвідчення інспектора магістрату Банської Бистриці.

— Я повинен проінспектувати об’єкт.

— Але ж прошу! — з готовністю сказав інженер. — Сподіваюсь, ви будете задоволені.

В кабінеті він поклав перед інспектором журнал із записами про роботу станції. Той уважно читав сторінку за сторінкою.

— Ви ознайомились з наказом коменданта Банської Бистриці за номером шістдесят сім дріб вісімнадцять?

— Так, наказ ми одержали вранці. Лише одного не розумію, чому пан комендант збирається замінити словацьку охорону німецькою? Наші хлопці службу знають, перевірені…

— Накази зверху не обговорюються, — відрубав інспектор.

Інженер знітився:

— Авжеж, навколо таке коїться! Саботаж, диверсії…

— Курите? — поцікавився приїжджий і простягнув пачку «Юно».

Інженер узяв дещо незвичну, квадратної форми