Читати книгу - "Ліки від страху"

— Усе втямили, безмозкі бугаї?

— Усе втямили, пане ліценціате!

— Урок закінчено, йдіте з миром, хоча серце мов болить, що ви напевне використаєте вільний час не для пізнання мудрості, а для брудних і гріховних утіх. Амінь. Забирайтеся геть звідси…

І ми не витрачаємо, звичайно, вільний час на пізнання університетської мудрості — її без того дають нам занадто багато; мені вистачило її на все життя, і згодом з відразою до самого себе, навіть супроти волі, я цитував напам'ять величезні шматки з Галена, Авіценни та Аверроеса…

Дослідний центр розміщувався в сучасному модерному будинку — суцільне скло та пластик. Здалеку він був схожий на аеропорт, а ізсередини на зимовий стадіон. Скло було всюди: скляні вітражі, стіни, частина стелі, й тільки турнікет за скляними дверима біля входу був металевий. Турнікет здавався часткою тіла вахтера, вдосконаленим продовженням його неоковирного тулуба, блискучим закінченням рук. Вахтер уважно розглядав моє посвідчення, читав його знову й знову, наче сподівався знайти в ньому щось таке, що дозволило б йому мене не пропустити. Та перепустка була замовлена, й у посвідченні, напевне, все було нормально, бо він сказав:

— Ну що ж, проходьте, — і в голосі його бринів жаль.

Угору по сходах — два марші, нескінченний коридор, поворот праворуч і скляні двері з написом «Секретар». Я щоразу дивуюся, коли на дверях керівника не пишуть його прізвища; на приймальні вказано «Секретар», нібито секретар і є тут найголовніша особа, а ім'я Того, Чий вхід вона пильнує, краще не називати.

У цьому скляному акваріумі владарювала казкова тропічна рибка. Рибка мала літ із двадцять, і виглядала вона вельми суворою. І через те, що вона була сувора, здавалася ще молодшого і вродливішою. Я привітався і сказав:

— Ви схожі на соняшник. У вас довге жовте волосся, чорні очі, а сама ви тоненька і в зеленому костюмі.

На що вона мені відповіла:

— Вам було призначено на тринадцяту годину, ви запізнилися на сім хвилин.

Я сказав:

— Ваш вахтер винен. Він протримав мене вісім з половиною хвилин, розглядаючи посвідчення.

— Поясните все професору Панафідіну. Олександр Миколайович сам ніколи не запізнюється і не любить, коли це роблять його візитери. Тепер сидіть і чекайте, у нього товариші, він звільниться хвилин через сорок.

— Чудово, — сказав я. — У вас буфет або їдальня є?

— На нашому поверсі є буфет, — не втрималась, усміхнулася рибка. Видно, її звеселило, що я з невдачі хочу добути цілком конкретну користь. — Смачного.

— Дякую. — І я вирушив шукати гастрономічну оазу в цій склопластиковій пустелі.

У другому акваріумі, такому ж точнісінько, як той, де перебувала тропічна рибка-секретарка, стояла кавова експрес-машина й за дюжиною столиків усілося досить багато людей. На мене не звернули анінайменшої уваги, я взяв свою чашку кави з бутербродами, сів за вільний стіл посеред кімнати й неквапно роззирнувся. За сусідніми столиками люди були заклопотані й безтурботні, молоді та дійшлі, веселі й похмурі, розмови їхні прозорим мозаїчним куполом висіли. над моєю головою:

— Та що ти мені баки забиваєш? До чого тут ефект Мессбауера?..

— У Будинку взуття вчора давали чоботи на платформі по сімдесят ре. Шик!..

— Перцовському опонент дисертацію завалює…

— Ну що ти кажеш, його Вітторіо Гасман грає. Він раніше в «Обгоні» знімався…

— А ви ще продукт на ЯМР не здавали?..

— Та не треба було йому за фосфозени братися. Він же в цьому нічого не кумекає…

— Звичайно, везунчик — і все. Йому «Арарат» із золотими медалями сам у руки впав…

— А ми на осцилографі зняли всі криві. Нє-а, з кінетикою питань нема…

— Валька Табакман у відпустці на Чусовій був. Ікону потрясну привіз — п'ятнадцятистулковий складень, просто чудо. Він її гліцеральдегідом чистить…

— У Сибірському відділенні кремнійорганіки потрібні. Якщо з каталізом не вийде, ти подумай…

— Ну й жуки! Пронякін тільки-но відбув у ІОНХ, вони зараз же приперли в дьюаровській посудині п'ять літрів пива та в муфелі шашликів насмажили — краса…

— Галці чоловік із Болгарії дублянку привіз…

— А навіщо? Адже можна розглянути фізичну суть кільця Мебіуса…

— Нічого не означає — Сашка Копитіна в нас чотири роки молодшим протримали, а в Нафтохімі він за два роки докторську зробив…

— А я плюнув на все, всюди напозичався і за кооператив вніс. Дві сто — Північне Чертаново…

— Панафідін будує зараз якусь грандіозну установку…

— У Риммочки в суботу день народження був…

— Пінкознімач ваш Панафідін…

— Талановитих людей ніхто не любить…

— Дівчата з його лабораторії стогнуть — присісти нема коли…

— Панафідін ледарів не тримає…

— Він собі «жигуля» червоного купив…

— Пика у нього самовдоволена…

— Облиште, дівчата, він дуже цілісна людина…

— … Панафідін…

— … Панафідін…

У стерильно чистому кабінеті й натяку не було на так званий творчий безлад. Кожна річ стояла на своєму місці, й відчувалося, що, перш ніж поставити її сюди, добре подумали. Та, мабуть, найбільш до місця тут був господар кабінету. Такого професора я бачив уперше в житті: йому, напевне, й сорока ще не було. Жилавий, атлетичного вигляду чоловік в елегантних окулярах, шикарному темно-сірому костюмі «еврі-тайм», яскравому, зав'язаному великим вузлом галстуці з платиновою шпилькою. І ще обличчя, безперечно, «штучне» — я на нього просто із заздрістю дивився. Довге солом'яно-жовте волосся, могутні кам'яні вилиці, ледь запалі щоки, непохитний граніт підборіддя. А за довгастими скельцями окулярів, що відсвічували блакиттю, крижаніли спокійні очі розумного чоловіка, який добре знає собі ціну.