Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

У кабінеті Фоміна одразу ж зібралося начальство. Прийшли Чертов і його заступник Іван Іванович Попов. На столі були розкладені новенькі браунінги, вже без патронів, і все, що було в саквояжі: набір відмичок з легованої сталі явно невітчизняного походження та оригінальної конструкції дрель. «Артист» неквапливо повісив пальто на ту саму вішалку, де висів одяг Фоміна й Дорохова, свій, а не гардеробний, — він мав набагато скромніший вигляд поряд з пальтом затриманого. Нікітський розчесав чуприну і спокійно всівся на стілець. Здавалося, несподіване затримання не викликало в нього анінайменшого засмучення.

Михайло Миколайович розпочав допит, а Сашка послав по прокурора по нагляду за міліцією. Прокурор, трохи крихкотілий юнак, не змусив себе чекати. Він зайшов у кабінет і, розташувавшись за столом Дорохова, почав уважно розглядати Нікітського. Фомін дістав з сейфа пачку документів і поклав їх перед ним, пояснивши:

— Коротка характеристика Гриші Міжнародного. За двадцять один рік Радянської влади він устиг одержати в цілому дев'яносто років позбавлення волі, з них не відбув і десятої частини. Всього за ним чотирнадцять утеч з різних колоній. До речі, до революції також був засуджений кілька разів, окрім того був зареєстрований у розшукних поліціях Харбіна, Парижа та Варшави.

Прокурор довго і з інтересом перечитував документи і поставив одне-єдине запитання, що, видно, мучило його:

— Як же так, Нікітський, вам шістдесят п'ять років, а п'ятдесят з них ви крадете. Я розумію, за царизму вас штовхала нужда, безправність. Ну а тепер? Як же вам не соромно, Нікітський?

Злодій посміхнувся і поблажливо відповів:

— Знаєте, громадянине прокурор, у кожного своя життєва філософія. А втім, відповім вам афоризмом, що спав мені на пам'ять: «Весь світ театр, усі люди артисти, і кожен виконує свою роль, як уміє».

…Кілька днів у карному розшуку тільки й розмов було що про Міжнародного. Сашка розпитували про подробиці затримання, вітали з успіхом, хвалили Фоміна. Але Михайло Миколайович сказав, що операція провалилася. Увесь маскарад був затіяний для того, щоб виявити спільників Нікітського, а він поплутав їхні плани. І сам на першому ж допиті пояснив, що інтуїтивно відчув небезпеку й вирішив чкурнути з готелю. Жалкує, що не зробив цього напередодні.

— Приглядайся уважно до Нікітського, Олександре, — радив Фомін. — За колишніх часів увесь злочинний світ на отаких типах і тримався. Слава богу, небагато їх лишилося. Тепер такий «артист» раз на рік трапиться, а раніше, до революції, їх у кожному великому місті по п'ятеро чи й дюжині було. Цей Нікітський негідник найвищої марки. В собі упевнений, наші закони назубок знає і, треба визнати, відчайдушний, пройда, нічого не боїться. Хвалитися почне, то ти не перебивай, слухай уважно. Можливо, щось цікаве бовкне.

Фомін допитував рецидивіста цілий тиждень. І ці допити зовсім не були схожі на звичайні, на яких завжди був присутній Дорохов. Зранку, тільки-но Михайло Миколайович приходив на роботу, одразу викликали з камери Нікітського, і починалася розмова. Фомін запитував, як почуває себе Міжнародний, чи добре спав. Той ввічливо дякував і просив принести чаю. Сашко вирушав до буфету й повертався з чайником міцно завареного чаю та бутербродами. Втрьох вони повільно, мовчки, з насолодою випивали по склянці. Нікітський закурював і починав розумувати:

— Знищила Радянська влада, громадянине Фомін, злочинний світ. Таких людей погубила, просто жах. Високого класу спеціалісти були, митці своєї справи. Тепер справжніх уркаганів, вважайте, і не зосталося. Таких, як я, по всій Росії півсотні не набереться. Та й ті зачаїлися по різних кутках і бояться на люди показатися. Недавно йду по Москві, біля Сретенської брами, дивлюся, двірник мітлою кушпелить, і щось мені в ньому знайоме видалось. Уже проминув, але повернувся. Подивився збоку і очам своїм не вірю — Жора-банкір. Бороду відпустив, вуса, сам у ялових чоботях. Ви знаєте про нашу останню злодійську сходку?

— Та, що на Жигулівських горах була, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого? — пригадав Фомін.

— От-от! Там я з Жорою востаннє бачився. Час уже важкий для нас був, а Жора франтом прибув: у візитці, в білій манишці, в черевиках лакованих і на кожному пальці перстень. А камені в перснях такі, що за будь-який пару рисаків можна купити. А тут у чоботях, намащених дьогтем. Ганьба, та й годі. Зачекав я осторонь, поки він підмів та прибрав, і за ним слідом. Придивився, у яке підворіття звернув. Перегодом підходжу до його апартаментів. На дверях надпис: «Двірницька». Постукав, зайшов. Кімнатка маленька, а меблі!.. Залізне ліжко та розкарякуватий стіл. На стіні шафка з алюмінієвими мисками та грубого скла склянками. Кажу: «Привіт Жорі-банкіру», а він у відповідь: «Помилилися, громадянине Міжнародний, нема вже Жори-банкіра, а є тепер Жора — радянський двірник». Отак гинуть кращі люди. Пам'ятаю, гостював я одного разу в «банкіра» перед самісінькою світовою війною. У нього в Пітері, на Мойці, свій будиночок на два поверхи був. Із швейцаром, з покоївкою, кухарем — усе як у порядних людей. Він, пригадую, тоді своєю колекцією севрського фарфору хвалився… А тут ставить на стіл миску з оселедцями, склянки і, уявляєте, пляшку горілки. Покрутив був її в руках, та, мабуть, совість заїла, прибрав, а з-під ліжка почату пляшку коньяку дістав. Розговорилися. Розповів Жора, як з Пітера ледве ноги виніс, дружків-товаришів карний усіх прихопив і багатьох до стінки. Ну і йому кінець був би, тому все покинув і в столиці влаштувався. Запитую, чи нема діла добрячого на прикметі. «Чому нема? Є», — відповідає. Тільки сам він на діло не ходить та й іншим не радить. Хіба нужда примусить. Поки живе на те, що раніше наскладав і з собою прихопити пощастило. З давніми знайомими не зустрічається, нікуди не ходить, щоб тим, хто зостався, на очі не потрапляти. Тепер ми всі один одного остерігаємося: продадуть, якщо буде вигідно.

Михайло Миколайович налив у свою склянку вже охололого чаю, подивився крізь склянку на світло, відпив.

— Тобі налити, Григорію Павловичу?

— Дякую. Хоча хлюпніть трішки.

— Все-таки