Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

- Гей, Івасику, аді, сани!

- Аді, дєдя приїхали, геть заморожені, біліські.

Бабуся пилувала:

- Зачерни, Катрусю, теплої води у цинівку, аби дєдя ручки собі обмив. Він, сараку, весь день був на морозі і гет перемерз. А я піду до гамбаря та й подивлюся, чи наш пиріг вже вернув із поля. Увихайтеся, діти, то будете разом з дєдем до пирога говорити, а вовк ме дурно ждати, а як не будете працювати, то з’їсть вас вовк...

А коли всемогучий Магадева сотворив світ, зійшов із небес на землю, щоб натішитися видом свого твору. Наслідком його лету повіяв теплий вітер, дерева похилили свої голови, а білі лелії зацвіли.

Магадева зірвав одну лелію і кинув у море. Вітер розколисав хвилі і піною накрив лелію. В одну мить з тої піни вчинилася челядина - як лелія, ніжна, як легіт, вітряна, як море, зрадлива, як піна морських хвиль, змінлива.

Перше всього опоглянула в дзеркало моря і скрикнула, захоплюючись:

- Ох, яка ж я гарна!

Відтак розглянулася довкола і подумала у своїй головці, що і світ є дуже гарний.

Відтак вийшла на берег, а на її вид розцвілися всі земські квіти, і міріади очей стали з неба споглядати та її подивляти.

Тоті очі - то були самі звізди. Тота звізда, що була богинею любові, запалала заздрістю і відтоді світить сто разів ясніше, ніж інші звізди.

Челядина походжала красними лісами і полями, і все нею захоплювалося, однак того захоплення не висказувало.

Тоді знужена челядина нарікала:

- О, Магадево, сотворив ти мене гарною, та що мені з того, коли ніхто не подивляє голосно моєї краси!

Магадева вислухав скаргу жіночу і сотворив безчисленну кількість птахів, які співали в честь краси женщини свої чудові пісні. Женщина слухала їх і сміялася з радості.

Але на другий день сприкрився їй спів птахів, і вона знов вернулася до сотворителя:

- О, Магадево! Моя краса така велика, що виславляють її співом усі птахи, та нащо вона мені здалася, коли ніхто не рветься мене обняти і до себе притулити?

Тоді Магадева сотворив гарного і притульного вужа, що обвивався накруг женщини і ізсунувся до її стіп. Якийсь час женщина була вдоволена, але незабаром стала нудьгувати і знов нарікала:

- Ах, коли б я направду гарною була, то чейже найшовся би хтось, хто бажав би собі мене наслідувати.

Щоб забаганці женщини вволити волю, Магадева сотворив малпу, яка наслідувала кожний рух женщини і велику утіху їй справляла. Але те вдовілля тривало тільки чверть доби.

Женщина знов плакала і благала:

- Гарна я і принадна! В мою честь співають птахи, вуж стелиться мені до стіп, малпа наслідує кожний мій рух. Всі мене подивляють і мені заздрять так дуже, що зачинають лякатися. Коли ж я найду оборону, наколи б хтось заздрий хотів мені заподіяти кривду?

Магадева сотворив могутнього льва, щоб охороняв женщину. Але після трьох годин знов зачув її скаргу:

- Гарна я і пещена, але не маю нікого, кого могла б я пестити! Не можу пестити льва, який є чудовий, однак страшний.

В тій хвилі явилася перед женщиною собака і стала перед нею ластитися і до неї примилюватися.

- Ах, яке ж то сердешне сотворіння,- врадувалася женщина і стала гладити собаку.- Дуже люблю я се миле сотворіння!

Що тільки собі бажала, все одержала женщина, і з тої причини напала її сердитість. А щоби тую сердитість з себе зігнати, ударила собаку в голову. Собака загавкала і втекла, а біжучи, вкусила льва. Лев зарув і став і собі утікати, а утікаючи, настолочив вужа. Вуж заповз у яму і обсотав малпу. Малпа скричала і схоронилася на дерево та й сполошила птахи, які фуркнули і відлетіли в далечінь.

- Ах, я нещаслива,- зітхала самолюбна женщина.- Коли я була в добрім настрою, тоді мене пестили і вихвалювали, а коли я сердита, всі мене самую лишили і десь утекли від мене. О, всемогучий Магадево, благаю тебе, вволи ще раз мені волю і сотвори таке сотворення, щоб мене пестило, гладило, боронило і мені служило, але щоб ніколи не захотіло мене опустити в хвилі, як буду сердита, і щоб давало з собою робити все, що я захочу.

Магадева задумався у своїй творчій задумі - і сотворив чоловіка.

Ніхто на всю околицю не знав, крім дідька, що Анничка полюбила вівчаря.

І то ще й як полюбила! Але гадайте собі, як тії біднятка мучилися, коли у такій великій любові, не можучи без себе бути, були приневолені укриватися то на сіні, то в стодолі, то на цвинтарі. Бо ж обоє вони боялися скупого Анниччиного дєді, який раз був заклявся, що дасть свою доньку лишень за того, котрий буде мати найменше п’ять тисяч талярів. Але де ж любов питає дєдевої клятьби? Гаряча і справедлива любов навіть дідька не боїться. А ще як про нашого дідька бесіда, то він був посланцем і вірним приятелем наших обоїх любків. Цей дідько слідкував за каждою любовною тайною. А наша Анничка була так гарною дівчиною, що навіть дідькові подобалася. Струнка і гнучка, а її очі ловили вогонь. Не дивота, проте, що малий вівчар з превеликої любові раз навіть хотів повіситися на вербі, з якої не раз робив собі тилинку. Та йому то не вдалося, бо у тім моменті, коли зашморкнув свою кучеряву голову, станув перед ним дідько, чорний, як чорнило, і оброслий, але все-таки чемний і з виду смішненький.

- Що ж, чи справді вже так погано? - сміявся в очі вівчареві.

- Ах, ах, моя люба Анничка!

- Йди, дурний, мовчи! - відповів дідько як приятель. Ще маєш досить часу на то, аби терпіти. Дивись! Тут маєш мою шапку. Насунь собі її на вуха! Ну! А тепер не