Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."

Дзвонариха (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.

Катря. Я така рада, така рада!

Дзвонариха. І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..

Катря. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.

Дзвонариха. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!

Катря. Молитвою хіба однією.

Дзвонариха. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б,- то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло,- то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?

Катря. У якого, мамо?

Дзвонариха. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.

Катря. Як? З простою?

Дзвонариха. Еге, з Мотрею Пальоною.

Катря. Хіба бува, що пани беруть селянок?

Дзвонариха. Рідко, але трапляється.

Катря. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?

Дзвонариха. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

Катря. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Дзвонариха. А ти ж думала?

Катря. Лихо тяжке!

Дзвонариха. А тобі що?

Катря. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Дзвонариха. Нічого... Чула,- гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...

Катря. Так-так,- одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчки, перебираючи кісниками).

Дзвонариха (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам’ятаєш батька?

Катря. Пам’ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!

Дзвонариха. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпечно.

Катря. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Дзвонариха. То вже божа воля.

Катря. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...

Дзвонариха. А про що ж?

Катря. Так, про всякі пригоди.

Дзвонариха (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів’яла...

Катря (з сльозами прилада до матері). Зів’яла, мамо!

Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?

Катря (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!

Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...

Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...

Ті ж і Дмитро.

Дмитро. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

Катря. Здрастуй!

Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.

Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.

Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Дзвонариха. І то вже нале́жалася; заїла багато чужої праці. От і ти,- не знаю, чим уже й одслужу,- оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.

Дмитро. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.

Дзвонариха. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.

Дмитро. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець,- бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій