Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."

Дзвонариха. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!

Дмитро. Мені, може,- коли ви оце слабі були,- серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мали́зну…

Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...

Дмитро. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів,- так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...

Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.

Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.

Дмитро. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!

Катря (гірко). Не хваліть, мамо!

Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.

Катря (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.

Дмитро. Я завтра зайду й однесу.

Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки...

Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар? (Біжить з тривогою; дивиться за ворота).

Дзвонариха. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.

Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?

Дзвонариха. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.

Дмитро. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?

Дзвонариха. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Дмитро. Себто вас жалував так?

Дзвонариха. Господь його святий зна,- чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Дмитро (зітхнувши). Може.

Катря (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.

Дмитро (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.

Катря. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).

Дмитро (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...

Катря. Об чім? (Потупилась).

Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!

Дзвонариха. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Дмитро. Зараз, мамо!

Пішли.

Катря сама.

Катря. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого,- гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!

Степанида (за ворітьми). На! З’їж!

Катря (здригнувшись). Хто це? Степанида?

Степанида і Катря.

Степанида (ввіходить п’яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти - по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п’яниця? Випила, ну - випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?

Катря. Тітко, кого це ви так лаєте?

Степанида. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

Катря. Охота вам, тітко.

Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...

Катря. Та бачу, бачу.

Степанида. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...

Катря. Та й на свої не гаразд пити.

Степанида. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого! (Співа й пританцьовує).