Читати книгу - "Чорний хліб"

Далі перейшли до більш приємних справ — вирішили приписати дванадцятому загону триста залізничних кітелів, аби не впало на всіх, розписали тринадцяту зарплатню по вертухаях, декому — премії. Летучка плавно перейшла у святкування, потім заїхав прокурор щодо справ по явках з повинною. Заодно й пообідали.

Тож, коли Куклачова знову з’явилася в проході між двома рядами височезного паркана з колючим дротом, уже й до сутінку було недалеко. Ще годинка-друга, і вибулих не буде кому відпускати. А Сатарова, мабуть, уже сидіння просвердлила від очікування: п’ятнадцять років — не п’ятнадцять діб.

Нехай нервується, може, тоді й з’явиться шанс її розкрутити на зізнанку. Зайшовши до рідного штабу, Куклачова спочатку попередила днювального, аби викликав терміново Куцого і щоб той узяв з собою когось із дорослих хлопців. І бажано, аби обидва були тверезі, бо інакше їм уже в цих стінах нічого міцнішого за чай не пити.

За стіною її кабінету є ніша з дірками в шафі, нехай там чекають, слухають і споглядають. Їхній маяк — два швидкі стуки в підлогу, від неї чекати на пряму команду. Вона спробує роздратувати цю чукчу, спровокувавши на спротив. Навіть натяку вистачить — свідки будуть, тоді її на ШІЗО, і будемо крутити на новий термін. Переляканий днювальний записав на аркуші короткі інструкції — це ж треба яких дебілів тепер народжують, це ж не шифр з азбукою Морзе!

Піднявшись на другий поверх, Ніна Іванівна демонстративно дивилася на портрети героїв, розвішані по правій стороні, краєм ока відмічаючи Сатарову з охоронцем, що сиділи біля кабінету. Підійшла, зробила здивоване обличчя: «Ой, мене чекаєте?» — й запустила її до кабінету.

Взагалі-то ув’язнена мала доповісти по всій формі — ПІБ, рік народження, стаття, частина статті, термін, початок і закінчення, номер загону, у ваше розпорядження прибула. Тільки Сатарова завжди удавала, ніби не розуміє, чого від неї хочуть. Ховалася в такий спосіб за анекдотичне походження…

Після декількох підозр Ніна Іванівна особисто дала наказ бригадирці Бєлугіній «дуплить чукчу», внаслідок чого Сатарова певний час вигрібала все й за всіх. Бєлугіна ро­била все як слід, але стара тварюка втрималася й вижила — про неї потроху забули, дуплити на зоні завжди є кого та є за що.

Куклачова закурила й нарешті уважно подивилася на ту, що зіпсувала їй початок свят. Господи, яка ж вона стара — товста, незґрабна, важко дихає. Вона ж ледь не моя однолітка — внутрішньо жахнулася Ніна Іванівна, яка у свої п’ятдесят три вважала, що дещо може ще собі дозволити, і взагалі, життя ще триватиме. А тут… Уже й фінал видно, що вдієш, зона — не санаторій.

Але зовні нічим свої емоції не виявила — курила мовчки й дивилася. Сатарова ж склала розпухлі долоні на колінах, стулила повіки й, здавалося, ледь не спала. Зараза… За спиною почулися два стуки — Куций на місці, можна починати.

— Ну що, Лілія Іванівна (теж Іванівна, це ж треба!), мені з вами робити, га?

Чукча трохи змінила нахил голови в протилежний бік, і на цьому все — жодної реакції. Ніна Іванівна відмітила чорне з легенькою сивиною волосся під косинкою і зробила висновок: вона не фарбується у свій природний колір (а в інший і не дозволялося суворим укладом), бо тоді б сивини не було видно. Може, чукчі не сивіють?

Питати все одно було щось треба, і вона не втрималася:

— А ви, я бачу, майже не сивієте. У вашої… народності це буває? Чи просто совість не мучить? А даремно не мучить — такого ви наколобродили, Лілія Іванівна, що, боюсь, пахне другою ходкою, знову на повну котушку.

Крізь щілини на мить прозирнули злі почервонілі очі (хто шиє щодня — той знає чому) і так само швидко зникли. Куклачова підбадьорилася — реагує, копатиму далі. Старшина Маслов був би задоволений ученицею — вона йшла наче за підручником, намагаючись дістати чукчу з кокона.

То м’яко пробивала, то жорстоко пресувала: і через родину заходила, прибрехавши («У мене ось теж мама недавно пішла, твоя на що хворіла?»), і на жалість давила («Ґвалтівників-наглядачів треба самих зачиняти на ніч у корпус, і нехай дівчатка самі вирішують, правильно?»), а то й кричала: «У тебе, сука, у речах щипчики знайшли, все, лишаєш­ся до кінця свят, а потім прокурор тобі додасть!»

Пробувала розводити бесідою про побут, зненацька питаючи, скільки вольт у щитку в корпусі, розмахувала в повітрі папкою із заявою дури Распопової, стверджуючи, ніби там — свідчення двох її співкамерниць по Красноярську, що вона погрожувала вбивством офіцеру під час виконання службових обов’язків, а це в будь-якому разі термін, навіть без доведення самого вбивства!

Усе дарма. Сатарова мовчала, іноді ледве посміхалася в кілька зубів, що лишилися, іноді удавала, що взагалі спить. Навіть коли Куклачова била її носком туфлі в кістку над ступнею, а це дуже боляче, вона ніяк не реагувала. Вона заговорила тільки одного разу за ці години — зреагувала на фразу: «Я тебе тоді, після Маслова, не додушила, так зараз зламаю! А Бог, він же все бачить», розплющивши очі й невинно прошепелявивши:

— А чий бог?

Якраз після цього Ніна Іванівна й почала її бити.

— Маслова, зараза, ти спалила? В очі мені, в очі мені!

Маслов… Старий вусатий старшина дізнався, що дві воровайки обрали собі на втіху молоду дівчинку, відрізали їй п’ясть правої руки, а після того як та оклигала в лікарні, поселили поруч і користувалися її куксою щоночі. І це на червоній зоні, ви тільки собі уявіть!

Забити цих прошмондовок, от що треба було! Але тоді великий ризик бунту — зі справжніми крадійками потрібно тримати баланс. Та Маслов і тут знайшов, як викрутитися, — вичекав кілька місяців, до зими, потім причепився до невиконання плану й весь загін поставив на мороз, тих двох облив водою, а решта просто так постояли, щоби замаскувати помсту.

Потім ті воровайки вже дійшли у лікарні, і скажіть, що це неправильно! Блискуче рішення офіцера — як і спокій на зоні зберегти, і нелюдів прибити правильно, без жодних наслідків! А хто тоді мерз разом з усіма? Хто, зараза, не зізнає´ться й мовчить? Куклачова важко дихала й уже не реагувала на стуки ані у двері, ані в підлогу, як тут до кабінету зазирнув веселий заступник Шумський і поцікавився, чого це весь штаб чекає на шановну Ніну Іванівну і не ріже святковий торт.

І чи то уявний шматочок торта, чи то очікування радісної п’янки, чи то просто втома далися-таки взнаки — гроза зони, сама Куклачова здалася! Вона якось зм’якнула, стислася й дала себе відвести до урочистої зали, звідки Алла Борисівна Пугачова за допомогою магнітофона гучно питалася, де він ходить, справжній полковник.

Десь за годину їй полегшало, навіть уявний старшина Маслов зник з очей, проте поруч з’явився сержант Іштиков і все підливав та підливав. Ближче до курантів біля туа­лету Куклачова зустрілася з Куцим, причому обоє вже ледве трималися на ногах.

— Ну що, відпустив? — спитала Ніна Іванівна, чіпляючись за стіну, яка, падла така, кудись тікала.

— Звичайно. Всіх відпустив, хазяїн сказав, не тримати, досить з них.

— Ха, досить! І що вона?

— Ну, я, як водиться, спитав: — Ну що, — говорю, — через скільки тебе чекати?

— А вона?

—