Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

3. Придумав собі альтернативне письменницьке «я» — Річард Бахман.

4. Експериментував із формою: роман-репортаж («Керрі»), роман-календар («Цикл перевертня»), роман-дублет («Відчай» і «Регулятори»), роман із продовженням («Зелена миля», «Рослина»).

5. Писав і пише у співавторстві (Пітер Страуб, Джо Гілл, Оуен Кінґ, Річард Чізмар).

6. Взяв участь у благодійному аукціоні, де розіграв право назвати одного з персонажів майбутньої книжки.

Логіка жанру: Кінґ про природу жаху

Жахливе супроводить літературу від початку. В античних міфах постійно когось убивають, і добре, якщо жертвами стають потворні монстри, бо давньогрецький герой із таким самим успіхом може вколошкати хоч власного батька, хоч безневинних дітей. Особливого смутку додає той факт, що й подітися від трагічного повороту подій нíкуди, адже причина всьому — Рок: просто доля так склалася або ж вимагає обов’язок. Олімпійські боги повсякчас демонструють майже маніакальну зацикленість на власному статусі, вони жорстокі та мстиві, що й дає підстави для появи першого в європейській літературі масштабного твору — поеми про Троянську війну. Думаю, бідний Паріс насправді усвідомлював, що якій із богинь не віддаси яблуко, проблеми все одно неминучі. Можливо, лише не сподівався, що такі гігантські. У виборі юнака стільки прагнення миру й кохання, пристрасної еротичної пригоди та простого людського щастя! Але світ натомість повертається злим боком: він пронизаний заздрістю і родовим обов’язком, через які домовитися все одно не вийде. Безвихідь — одна з неодмінних умов жаху; це коли ми знаємо, що герої загинуть і нічого тут не вдієш.

Тому історії горору традиційно починають із грандіозних геноцидів «Іліади», в якій і війна, і пошесть, та Старого Заповіту, де як не Всесвітній потоп, то Содом і Ґоморра. Тобто Кінґ цілком суголосний із класичними текстами у «Протистоянні» та «Темній Вежі», бо це епоси, а вони вимагають епічної картини смертей і значних порцій жаху.

Крім глобальних жахіть античних поем чи епосів Середньовіччя (прилетить дракон і спалить місто), у древній літературі з’являється й особисте жахливе: вже в «Одіссеї» герой протистоїть власним страхам, які доводиться бороти сам на сам (байдуже, чи це тупо монстр, як циклоп Поліфем, чи хтось небезпечно привабливий, як Цирцея та солодкоспівні сирени). У фольклорі та стародавній літературі майже абсолютно панує смерть, а тому читання / слухання художнього тексту впродовж кількох тисячоліть історії світової цивілізації супроводжували відчуття настороженості, тривоги та холодного жаху.

У літературі загалом значно більше небезпечних, смертельних жанрів: фентезі, трилер, детектив, вестерн, антиутопія, кібер-панк, шпигунський роман і навіть екзистенціалістська проза чи істеричний експресіонізм Кафки. Вони всі містять елементи жахливого. Заховатися від жаху вдасться хіба десь серед релаксаційних травелогів чи милих мелодрам, але ж ми знаємо, що найцікавіші мандрівки — до небезпечних місць, а найпалкіша любов — за крок до смерті.

Цей і наступний розділи здебільшого про книжку Стівена Кін-ґа «Danse Macabre», де розмова про жах переростає в міркування щодо художньої літератури як такої. Невідоме лякає, а чим же ще є обов’язкова для кожного доброго тексту інтрига, як не запрошенням у жаске невідоме? Утім, зрозуміло, що найбільше ми тут говоритимемо про власне жанр горору — його чільні фішки, його теорію та те, що Кінґ сказав і що би ще міг сказати з цього приводу. Автор логічно стилізує увесь «Danse Macabre» під танець оповідача з читачем, а танець передбачає вкрай близьку, інтимну дистанцію… У Румунії, у відомому замку Бран туристам продають кошлаті худі із принтом: «Я бачив Дракулу. Нахилися до мене — я прошепочу тобі, як це було». Танець із Кінґом також обіцяє читачеві відкриття багатьох таємниць. Можливо, не менш небезпечних.

«Данс…» і його резонанс

Перспектива зробити книжку про жанр горору Стівена Кінґа захопила та втішила. Думаю, справа в невтамованому інстинкті викладання, до якого наш автор завжди прагнув повернутися, щойно трапиться така нагода. Тут у Кінґа все чесно: ось я пишу горори (і в мене виходить успішно, як бачите), а ось я розмірковую про жанр — маю і натхнення, і відповідну кваліфікацію. Утім, як виявилось, така книжка була більше цікава самому Стівену, аніж його читачам.

На час появи «Танцю смерті» (1981 р.) Кінґ уже був автором низки бестселерів, включно з екранізованими «Керрі» та «Сяйвом». Стіва також добре знали як автора оповідань, але нонфікшн? Словом, видавці, замовивши королю жахів книжку про жанр, зробили добру послугу кінґоманам майбутнім, але на свій час фактично прогадали: продажам «Танцю…» було далеко до решти Кінґових книжок. Фани до цього видання поставилися у кращому разі як до дивного експерименту та стали чекати на новий роман (на щастя, «Куджо» не забарився). Тобто в момент появи значної популярності книжка не мала, навіть попри те, що дістала низку нагород, зокрема престижні Hugo і Locus. Інша справа — тепер.

Тепер «Danse Macabre» включають до обов’язкового переліку книг Стівена Кінґа поруч із найкращими його романами. Номінально «Танець…» є історією американських кіно та літератури горору 1950— 70 рр., проте насправді автору вдалося розповісти значно довшу історію, а також проаналізувати найважливіші складники жанру. Для багатьох фанів знайомство з «Танцем…» позначає перехід на вищий рівень розуміння Кінґа, адже разом із письменником ми маємо шанс осмислити і його, й інші тексти в масштабах усієї літератури жахів. Звісно, такою розвідкою Стівен прагне вписати себе в літературну історію: 40 років тому це видавалось, може, дрібку самовпевненим, але зараз сумнівів не лишилось. Нині «Danse Macabre» є одкровенням ґуру горорів і, як і кожне подібне послання, потребує вчитування та перечитування: це надзвичайно багата на смисли й ідеї книжка. Я наголошу найважливіші з них, а також скористаюся приводом і поміркую про теорію, а в наступному розділі — про історію горору загалом.

З чого ми почнемо? Певна річ варто з найважливішого для самого Кінґа: він пише книжку, аби пояснити (і собі самому теж) парадокс: чому люди хочуть читати про жах і бачити жах? Чому люди платять, щоб їх лякали?

Передусім письменник атакує переконання, нібито читати жахливі історії є чимось ненормальним. Безумовно, він розуміє стійкість стереотипу та навіть ілюструє його випадком із журналістом, якому сам сказав у інтерв’ю, що автори й фанати жанру дещо причме-лені, «але як жити наприкінці