Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

ХХ сторіччя, якщо ти трохи не поїхав?». Журналюга був не промах і одразу накатав статтю із жовтим заголовком «Кінґ вважає, що всі його фани прибабахані», вилучивши при цьому іншу показову цитату Стівена: «Якщо помістити безумство під скляний ковпак, то з ним легше впоратися». Увесь «Танець смерті» пронизаний цією думкою: приручіть жах, і він не буде видаватися настільки страшним. Щось подібне ми можемо прочитати у психоаналітичній теорії вже після Фройда: якщо вас непокоїть проблема, то полюбіть її. Але спершу поговоріть про неї. «Дивіться, — немов каже Кінґ, — усі ходять до психоаналітика розповідати про свої страхи. Чому тоді викликає підозру автор, який занурює вас у жахливе, аби тим самим порятувати від нього?»

Стівен Кінґ добре знається на психоаналізі (про це ще попереду), проте письменник іде далі за звичні психоаналітичні практики, що все-таки мають на меті позбавити страхів, коріння яких залягає ще десь у дитинстві. Кінґ якраз навпаки визнає, що страх ніколи не буде таким яскравим, яким був у дитинстві, а тому вважає, що, аби таки налякати читача, автор має повернути його до стану дитини, спонукати глянути на світ здивованим дитячим поглядом. Горор-мейкер повинен усунути недовіру дорослих — це найкраще зробити нарощуванням тривоги. А коли вони вже заколисані плином історії — зненацька «заштовхати великий кусень жаху їм просто в горлянку»!

У «Танці…» Кінґ наголошує на оцій стадіальності наближення до справжнього жаху. Спершу на, так би мовити, елементарному рівні: паранормальне втручається у впізнавану картинку американського добробуту, всіх отих малих радощів — кави зі Starbucks і запаху добрих стейків — як щось непояснюване й огидне. Різка відраза, де її не чекаєш: от розтинає один із персонажів «Аутсайдера» соковиту диню, готуючись вдихнути свіжий аромат, але її нутрощі наскрізь прогнили та кишать червою. Стів називає це «тьху-ефектом»: як не можете налякати, то для початку зробіть принаймні гидко. Далі надходить стадія страху — несвідомого відсторонення від ненормального і тривожного. Нависає над Салемом покинутий дім Марстена, де хтось колись повісився, і тепер там, подейкують, бродять привиди. Але містечком ширяться свіжі чутки: хтось купив будинок! Одного вечора в ньому вже блимає світло, а наступного біля дому помічають авто — щось там діється… І так поволі у спокійно-розмірений плин життя місцевих мешканців вторгається ще не до кінця зрозумілий переляк.

Найвищою стадією цього неквапливого саспенсу є чистий жах. За Кінґом, його можна визначити як миттєве несподіване усвідомлення паранормальності ситуації. Дивіться: це не молодший братик, це не злий клоун, що прикидається братиком, це взагалі більше не людина — це Воно. Насправді у всіх своїх текстах письменник намагається переконати читачів у дуже простій речі: потойбічне існує, і воно поруч. Просто зазвичай ми його не бачимо. Але можемо побачити зненацька — ото і є момент чистого жаху. Відкриття, що ми в цій кімнаті не самі…

Колись малий Стів із другом вирішили дослідити закинутий будинок на околиці (Кінґ любить старі будинки, адже там так багато трапилося — там відбитки колишніх життів і смертей на стінах).

Хлопці не знали, що старший брат Стівена та його приятель тихенько йшли слідом. І от, доки нагорі молодші бояться зробити зайвий крок, щоби не скрипнула підлога, і розглядають припорошені пилом покинуті кимось речі, унизу зненацька озивається какофонією старе фортепіано. Для Дейва це жарт, а для Стівена — чистий жах, шок і крик. Треба, звісно, бути дитиною, аби припустити, що внизу на інструменті грають кістяними пальцями мертвяки. Автор чи авторка горорів, якщо володіє належним рівнем майстерності, перетворить нас отим зненацька на саме таких переляканих дітей, що тремтять, забувши всі заспокійливі аргументи розуму.

Це вже надто близько до головних питань жанру: що лякає і як лякати? Погляньмо ближче на кілька теорій, які пояснюють природу страшного. У своєму «Танці смерті» Стівен Кінґ демонструє, що у філософських питаннях він уже далеко не хлопчик із простроченим бібліотечним абонементом.

Табу й інші джерела страшного

Класична естетика, тобто наука про прекрасне, залишила нам у спадок вчення про категорії — типи емоційно забарвленого ставлення до реалій навколо. Іще Сократ чіплявся до врівноважених афінських громадян із питанням «що таке краса?», аж поки їм не увірвався терпець і вони не закінчили цей диспут радикально (як бачимо, займатися естетикою — справа доволі ризикована). Зараз, щоправда, інші часи, і банан, приліплений до стіни скотчем, може викликати зачудування або, в гіршому разі, розчарування. Врешті, може постраждати сам банан (із його поїдання зроблять перформанс), але не автор твору — він якраз дістане свої гонорари з багатьма нулями. Проте банан Каттелана ставить перед публікою точно те саме питання про головну категорію естетики: що таке краса? Огидне, від якого у Стівена Кін-ґа починається шлях до страшного, є якраз повною протилежністю гармонійного, витонченого прекрасного. Огидне — це диспропорційне, потворне, аномальне й аморальне. Так, аморальне: у класичній версії естетика невіддільна від етики — науки про мораль. Прекрасне має бути ще й добрим. Класичне мистецтво творять відповідно до норми; а огидне, страшне, жахливе є стадіями дедалі радикальнішо-го відхилення від еталону, кроками до граничного спотворення та водночас украй асоціального непослуху. Не повернули книжки в бібліотеку, кажете? Ой, негарно. Ну й покарати можна по-різному…

Подосі актуальні для багатьох визначення естетичних категорій, зокрема й категорії жахливого, яка нас цікавить, понад 200 років тому сформулювали Кант і Геґель. Найповніше та найпевніше про це можна прочитати в чотиритомній «Естетиці» Геґеля (хоча таке читання саме собою справа багато в чому моторошна). Якщо коротко, то відштовхуватися треба від уявлення про трагічне — це сукупність умонастроїв людини, яка спостерігає смерть героя, тобто, за Арістотелем, особи кращої, ніж ми самі. Читачам / глядачам прикро, що обставини склалися саме так, що обов’язок велить вибрати загибель, але вони відчувають, що завдяки цій недаремній жертві світ стане кращим. Тут і наздоганяє нас, прошиваючи наскрізь вибухом істеричного плачу чи екстатичного піднесення, кáтарсис — відчуття очищення через співчуття. Десь так фанати кіберпанку переживають смерть Трініті та Нео: через це сумно, але ж починається новий день, і машини нарешті, після трьох серій бійні, укладають перемир’я з людьми. Тобто надія є і все буде добре.

Натомість жахливе — це коли ми розуміємо, що жертви безглузді, усі приречені й жодного просвітку попереду не буде. Знову ж, на те є влада автора — приписати потім щасливий фінал, де хтось порятується, і Кінґ цим