Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Насправді смерть — це ж не найстрашніше. Від античності люди знають, що значно жахливішою є не-смерть після смерті. Власне, страх за свою потойбічну долю лишається етичним стимулом: «One, two, three, four, five, six, seven / All good children go to heaven». Навіть олімпійські боги бували добрими та забирали чемних на небо як матеріал для сузір’їв. Що вже казати про пізніші світові релігії? Тим часом сучасна популярна культура від цих глобальних світоглядних систем залишила собі страх перед немертвими зомбі та привидами: часто люди стають такими, бо вчинили переступ і їх покарано. На первинному рівні естетика жахливого, на якій збудовані романи Кінґа, також є філософією моралі.

Кінґ і К’єркеґор, або Логіка йде спати

Коли журналіст Rolling Stone запитує в Кінґа, чи є він вірянином, а той відповідає: «Так, я вибираю вірити», — то тим самим засвідчує, що десь у глибині схильний до екзистенціалізму к’єркеґорівського типу. Це не той атеїстичний екзистенціалізм зразка першої половини ХХ ст., вироблений Сартром і Камю, коли ситуація кругом лайно, вірити нема у що, але камінь на гору все одно котити треба. Данець Серен К’єркеґор писав ще в ХІХ ст., і у його системі координат страх перед абсурдністю буття якраз породжує віру. Без жодних логічних доказів — це просто треба прийняти або обрати. Якщо точніше, то там, де закінчується логіка й постає невідоме, людина впадає в розпач від усвідомлення відсутності ясного сенсу, узагалі відсутності будь-чого — дотику абсолютної пустки. Розпач тут плідний, бо тоді й народжується вибір — не вірити або вірити. Найдосконаліші з людей, переконаний К’єркеґор, обирають друге.

У художньому світі Кінґа відбувається схоже: одного дня всі раціональні установки перестають спрацьовувати — потойбічне вторгається у звичний плин життя. Його неможливо пояснити — лише зафіксувати: воно є, тому що є. Тоді з’являється хтось із персонажів і каже оте жаске: просто прийми це. Може, у надприродному і є якась логіка, але яка — хтозна. Можливо, це щось прилетіло із глибокого космосу або пов’язане з ритуалами корінних народів американського континенту… Услід за Кінґом ми обираємо вірити.

Утім, Стівен приходить до таких жорстких екзистенціаліст-ських висновків не одразу (десь після появи «Воно»). Більшість кін-ґівських текстів, починаючи з найперших, опираються на давнішу від к’єркеґорівської етику кантіансько-геґельянського зразка: поводься добре, бо так буде краще всім. Або й на ще давнішу: будь хорошим, а то покарають. У проговоренні цієї позиції Кінґ вбачає первинну мету та користь горору. Переважно його сюжети застерігають проти порушення певних суспільних табу, що відкриває шлях потойбічному і обертається значними проблемами. Не намагайтеся повернути мертвих, не прагніть змінити хід історії, не рвіться до влади, не залишайте дітей без нагляду, не відкривайте заборонені двері, не кривдіть убогих, не бухайте! Усередині кожного горор-мейкера, — наполягає Кінґ, — сидить респектабельний консерватор у смугастому костю-мі-трійці та застерігає від порушення суспільних норм: вважайте, бо… І ми також солідарні у прагненні зберегти звичний спокійний стан, а якщо вистежимо якогось порушника, маніяка, мутанта, то… всередині прокидається лінчувальник, готовий тягнути на вогнище чергову відьму. Ми не знали, на що здатні, щойно дістанемо дозвіл від суспільної моралі? То ось, дивіться, — немов каже Стівен. Якщо спершу через підступи зловмисника гинуть невинні, то потім ми даємо собі індульгенцію на помсту. Перше лякає нас так, що не зупинимося перед другим. І в цьому праведному прагненні до відновлення звичного спокою вся первинна мораль горору: погляньте, що може трапитися. А тепер відкладіть книжку, виринайте з сюжету й будьте люде.

Інколи табу було порушене давно, але воно не забулося та кличе про помсту, а ми маємо справу з наслідками. Саме так у «Долі Салема», «Сяйві», «Мішку з кістками» чи «Острові Дума». Це також працює на потвердження традиційної етики: заподіяне зло повертатиметься та перетворить на пекло життя наступних поколінь. У багатьох випадках це і є найпростіша місія Кінґа: ми спостерігаємо увесь цей кошмар, аби ніколи не переступати табу. «Історії жаху, — каже письменник, — твердо стоять на захисті 10 заповідей».

Проте й данський філософ, і наш автор ідуть далі. У своїх трактатах «Поняття страшного» та «Страх і трем» К’єркеґор підводить до вже пунктирно окресленої вище думки про капітуляцію логіки. А з цього випливає, що примітивна етика — не роби, то не каратимуть — більше не працює. За К’єркеґором, треба ірраціонально прийняти віру й далі чинити по вірі своїй. Я не буду переповідати його медитації про Авраама, який готовий був убити Ісаака, адже вірив, що так треба, бо так йому сказано. Якщо ми думаємо, що ця біблійна історія абсурдна, то якраз натрапили на точку розуміння данського філософа: насправді вся ситуація нашого життя абсурдна — аналіз у глобальних питаннях неможливий, і саме це страшно. Отож ми або не віримо й не робимо, або віримо й робимо, сподіваючись на чудо.

Загалом так само й у Стівена Кінґа: нагнітання жаху з тексту в текст призводить до розуміння, що раціонально захиститися від нього немає змоги. Табу все одно хтось порушить або уже порушив — натомість усім доведеться мати справу з наслідками. Ми приїжджаємо в готель у горах, а там — surprise! — вже хтось когось колись… і купа полтергейсту. Ми пишемо петиції та підтримуємо екзальтовану Ґрету, але уряди наддержав і далі продовжують ризиковані експерименти в секретних бункерах, й одного дня коло може відкритися. І поготів складно зупинити нещастя, якщо воно прилетіло з космосу. З цього погляду, крім щойно згаданого роману, найбільш екзистенціалістськими в Кінґа є «Томмінокери», «Відчай», «Регулятори» і, звісно ж, «Під куполом».

У К’єркеґора, коли страх подолано вірою, залишається святобливий трем, благоговіння перед вищою силою, яка тільки й рятує. У Кінґа захист знаходять по-різному, але найпоказовіше та найлюдяніше — у вже згаданій підлітковій сазі «Воно»: страх долає справжня дружба, яка не стирається роками і якій залишаєшся вірний. Саме її сила постає священною. Фактично «Воно» — це версія «Трьох мушкетерів» із ХХ ст. Тут навіть злий