Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Цікавим є також принцип, на якому заснована ця дружба. Він обернений до казкового: у фольклорі кожен із героїв вкладає до спільної справи якусь власну суперсилу — вміння вергати гори, або, наприклад, влучно стріляти. У «Клубі невдах» кожен має, навпаки, подолати свою суперслабкість. Усі вони дискриміновані у школі за певною ознакою: темношкірий, єврей, очкарик, товстун, іпохондрик, заїка і дівчина. Саме зневаженість об’єднує їх у клуб і стає джерелом сили їхньої дружби, яку підживлює спільний страх.

Я не знаю, чи читав Кінґ праці Серена К’єркеґора (на відміну від Фрідріха Ніцше та Зиґмунда Фройда, з якими письменник добре знайомий), але американська релігійність старшого покоління, а потім американська дійсність із її жорстким прагматизмом зробили з письменника того, ким він залишається. Кінґ є християнським екзистенціалістом і, думаю, сам К’єркеґор визнав би це (паралельно позаздривши його літературному успіху). «У своєму епічному вірші про стюардесу, яка падає з величезної висоти на поля Канзасу, Джеймс Дікі творить метафору життя будь-якої розумної істоти, що тримається за свою мораль, — пише Кінґ наприкінці ‘‘Танцю…’’. — Ми падаємо з черева матері в могилу, з однієї пітьми в іншу, ми майже нічого не пам’ятаємо про перше та нічого не знаємо про другу… ми можемо тільки вірити».

Наомі Кінґ проповідує в одній із християнських громад штату Флорида. Тим часом «проповідями» її батька зачитується увесь світ, навіть якщо ні сам автор, ні його фани не визнаватимуть у Кінґові релігійного мислителя. Утім, його книжки, звісна річ, не лише про вічне прокляття та спасіння. Естетика жахливого в них виламується із задушливих рамок етики. «Врешті, — каже сам Стівен, — жах завжди постає поруч із красою».

Кінґ і Ніцше: насолода від хаосу

Пишучи про жанр горору, Кінґ називає чотири ключові жахливі образи, до яких так чи інакше можна звести все багатство потвор у відповідних літературі та кіно, — чотири карти Таро, як він каже. Це Монстр, Перевертень, Вампір і Привид (українською правильніше «Вовкулака» й «Упир», але перше вказує лише на вовка — так, наче на щось інше перекидатися не можна, а друге якесь надто рідно-домашнє, вгодоване та свійське, чи що. Ну який із Дракули «упир»?). Для Кінґа в цьому бестіарії найбільше важить саме Перевертень, оскільки в його образі закладена ота найефективніша для справжнього горору зненацькість, з якою звичне та знайоме стає агресивно-загрозливим. Хочеш кульку, Джорджі? Ходи ближче…

Відповідно, однією з центральних теоретичних моделей, довкола якої автор будує свої міркування про жахливе в «Danse Macabre», є ніцшеанська опозиція аполлонічного та діонісійського. Ці два поняття Ніцше запускає у праці «Народження трагедії з духу музики» (1872 р.): аполлонічне — це спокійне, врівноважене, гармонійне, а діонісійське, навпаки, — пристрасне, розхристане й шалене. Перше асоціюється зі сном, високим натхненням, а друге — зі сп’янінням та іншими видами розширення свідомості. Ну тобто все відповідно до вдачі Аполлона та Діоніса.

Для Ніцше очевидно, що справжнє мистецтво є співдією обох категорій, що з-поза урівноваженої статики акторів трагедії про-риваються безумство та шал хорового співу, які якраз і привносять у класичний твір увесь його трагізм. Так, глядачі трагедії опиняються перед отією самою жаскою пітьмою небуття, хор ввергає їх у розпач, проте водночас боронить — стає буквально бар’єром між звичним і потойбічним світами, де тут — обов’язок, героїзм, піднесення, а там — жахливе ніщо. Кінґ у «Танці смерті» також постійно повертається до думки, що справжній горор — це вторгнення діонісійського хаосу в аполлонічну впорядкованість звичного нам світу. І нас, що вкрай важливо, така втрата рівноваги й лякає, і вабить. Ніцше би сказав, що справжній митець не є прихильником ні повної гармонії (чого вимагає класицизм), ні абсолютного хаосу. З такого погляду Стівен Кінґ — митець справжній.

Битва аполлонічного й діонісійського складає основу опису психіки кінґівських персонажів. Ні, Джек Торренс не від початку маніяк (принаймні в романі) — він навіть наприкінці не повністю маніяк. Але ж як фантастично чергуються ці картинки! Ось усі троє — Джек, Венді та Денні — завмерли в обрамленні прекрасного пейзажу біля входу в поки що доброзичливий «Оверлук»; а тепер — сп’янілий від уявного віскі Джек переслідує й калічить свою дружину; невдовзі — агонія готелю; а у фіналі — ну, ви знаєте, що у фіналі. До речі, Джек Торренс є цілком ніцшеанською людиною у своєму прагненні стати вище від себе самого через літературну творчість.

Загалом письменницький драйв, яким живуть багато персонажів Кінґа (навіть перераховувати не буду які — їх достобіса), повністю вписується в уявлення Ніцше про становлення надлюдини. Цієї небезпечної спроби вийти на пік людських можливостей, що стосується не лише творчості. Що там казав Заратустра? «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона — перехід і загибель. Я люблю тих, що живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві» (цитата за перекладом А. Онишка та П. Таращука (Київ, в-во «Основи», 1993). — Прим. ред.). Це не про Джека Торренса? Не про Майка Нунена?

Не про Роланда Дескейна? «Темна Вежа» взагалі є ніцшеанським вестерном, в якому персонажі з тривіальних маргіналів піднімаються до рівня епічних супергероїв.

Тобто діонісійське шаленство втручається в аполлонічний спокій, аби дати людині можливість вивищуватися понад себе, хоча, цілком можливо, і загинути на цьому складному шляху. Це красиво. Зрозуміло, що ніцшеанська естетика лежить поза рамками етики — поза межами добра і зла. Якраз оте вторгнення неконтрольованого, ницого, сп’янілого, жахливого в розмірений спокій і є основою цього типу краси.

Але суперечливим (аморальним?) у такому разі постає не лише персонаж — перевертнем буде й автор. «Припустімо, — пише Кінґ, — що, як ми й казали, творець горорів зі своїми пластиковими іклами та страховидною маскою насправді республіканець у застебнутому на всі ґудзики костюмі… Але що, як під цим костюмом — справжнє чудовисько зі справжніми іклами та звивистими зміями Медузи замість волосся? Припустімо, що вся ця мораль — брехня, а якщо добратися до серцевини, творець жахів постане зовсім не захисником норми, а стрибучим перекошеним червонооким адептом хаосу?» Як і в Ніцше, жах не є повчанням — це необхідна умова будь-якого існування, будь-якої творчості, будь-якого задоволення. Ми хочемо бути наляканими,