Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Кінґ і Фройд — найкращі підручники з психоаналізу

«Усі фройдистські інтерпретації літературних творів тепер викликають сміх», — пише Кінґ, проте зразу ж додає, що критикують горор ті, кого він дійсно вабить. У суперечності цих двох фраз усе ставлення Стівена до психоаналізу: автор, схоже, не дуже довіряє йому як лікувальній практиці, але цілком свідомий могутності прозрінь Фройда й того, що всі написані твори самого Кінґа міцно опираються на відкриття несвідомого. Ми боїмося смерті, але готові читати, як комусь розриває голову крупнокаліберна куля, або спостерігати, як на екрані гігантські щелепи відгризають нещасній жертві кінцівки. Ах, лицеміри ж які: хочемо сексу й не хочемо сексу, прагнемо загинути у вирі глобального вибуху й відкидаємо це. Нехай станеться не з нами. Але нумо хоч краєчком ока глянемо на яскраве шоу. Оно літак випускає ракету, і вона розфігачує на друзки дзот. Ми ж не там — ми по цей бік екрану, нам спокійно та затишно. Правду каже Стів, що спостерігати смерть може лише той, «у кого вона ще не поселилася в серці», хто не переживав це поруч. Утім, для більшості переповненого відеосюжетами світу смерть — це дві хвилини в новинах кожного дня. Ми намагаємося співпереживати, але красива картинка вибуху завжди проти нас — вона заворожує. Особливо якщо це ворожий дзот. І так, книжки / фільми жахів на повну експлуатують цей інтерес.

Отут, саме отут виникає мрія про терапію, в якій Кінґ є абсолютним адептом Фройда, що б там хто — і він сам — не казав. Патлатий гіпі 60-х, Стів залишився тим самим: make horror, not war — давайте не будемо відпилювати голови навсправжки, краще витіснімо все це в художній текст! Якщо наше несвідоме, печерний інстинкт і ґрунт нашої свідомості вимагають проломлених черепів і червів у порожніх очницях, то дайте нам це в гомеопатичних дозах — не розстрілюйте людей, не паліть міста! Може, вся проблема Сербії і Сирії (та й наших стрьомних сусідів) у відсутності добрячої літератури жаху?

Адже що роблять, на думку короля жахів, хороші горори? «Вони піднімають кришку люка в цивілізованій лобній частині мозку, — пише Кінґ, — і кидають кошик сирого м’яса голодним алігаторам, які плавають там у підземній річці. Навіщо це потрібно? А щоби вони не надумали вирватися, хлопче. Так вони залишаються там унизу, а я тут, нагорі». І далі ще більш поетично: «Леннон і Мак-картні сказали, що все, що нам потрібно, це любов, і я з ними погоджуюсь. З одним уточненням: доки твої крокодили ситі».

Зі сказаного є два висновки, які стосуються техніки написання горору і які я виношу в прикінцевий підсумок. По-перше, жах якомога довше має залишатися прихованим — неусвідомленим. Повністю показане вже не лякає. Парадоксальним чином це перегукується з формулою справжньої поезії у Стефана Малларме: описати річ — це вбити її. Поетичне завжди залишається недомовленим. Стівен Кінґ говорить, що «відкрити двері — це на 90 % знищити страх», тому жахливе має якомога довше залишатися невидимим (до речі, не забудьте про скрипливі сходи, що ведуть до тих дверей — момент справжнього жаху має бути достатньо відтягнутим в часі). Багато авторів, — зауважує письменник, — так і не показують жахливе. Це також прийом, але сам він не є його прихильником. «Рано чи пізно доведеться лякати», — ось Кінґів рецепт. Тобто не поспішайте, подбайте про саспенс, але потім підберіть реально огидні / страшні / жахливі слова, аби від них справді похололо в жилах. Кінґ застосовує вже колись згадуваний у моїх попередніх книжках критерій щодо всієї успішної літератури: мають побігти мурашки. Тільки цього разу — холодні та не приємні на дотик мурашки.

По-друге, і це теж стосується художньої літератури загалом, — тут дозволено все. Хай у книжках буде най-найжахливіше — щоби воно ніколи не трапилося назовні. Усі наші фобії, усі найстрашніші сценарії нехай розгортаються лише на сторінках книг. З цього погляду проза Стівена Кінґа — це просто каталог страхів Америки останньої третини ХХ ст. Тут і особисті страхи, і колективні «тривожні сни масового несвідомого»: справжні сучасні табу — те, про що не говорять або, говорячи, стишують голос.

Повторюсь: треба шукати й експлуатувати актуальні для своїх читачів страхи. Бо автор вказує на ті, що вважає суто американськими, як-от страх перед підлітковою злочинністю чи ядерною бомбою, але також звертає увагу на низку глобальних страхів: економічний крах, загроза війни (для його покоління — страх потрапити у В’єтнам), страх перед неконтрольованим і небезпечним розвитком технологій чи небезпека інопланетного вторгнення. Для скептиків, які не вірять у прийшлих агресивних зелених чоловічків і кліматичний колапс, існують «традиційні» клаустрофобія, акрофобія, арахнофобія, соціо-фобія, а також айлурофобія, дентофобія, коулрофобія, некрофобія, номофобія, педіофобія, трискайдекафобія, ба навіть фобофобія — психологи не сплять! Звісно, є й найуніверсальніші — страх темряви, втрати молодості, краси, здоров’я та страх смерті. Ми даємо собі раду з неминучим останнім, — пише Стівен, — розрізняючи хорошу та погану смерть. Ми сподіваємося, що помремо років у 80, після смачного обіду, пляшки доброго вина, а також (кому пощастить) хорошого сексу. Я би додав, що багато хто тепер, сподіваючись на успіхи технології (заміну органів і т. д.), планує померти десь так у 220 років або й не планує помирати взагалі. Хоча... тривога лишається.

Тому фразу Кінґа «кошмари одного покоління стають соціологією іншого» можна розуміти двояко: ми прикро звикаємо до багатьох жахливих речей; з іншого боку, окремі страхи стають більше не актуальними — вже навіть для Альбера Камю чума, вакцину від якої український вчений Володимир Хавкін винайшов щойно за 50 років до появи однойменного роману, була не більш як метафорою. У будь-якому разі автор чи авторка горорів, щоби лякати читачів успішніше, має відстежувати (можливо, і на рівні соціології), чого бояться співгромадяни. А ще пам’ятати: Кінґ радить натиснути одразу на кілька больових точок.

Третій рецепт, якого Стівен Кінґ доволі ретельно та послідовно дотримується, дає сам дідо Фройд. У своїй праці «Моторошне» (1919 р.) він наголошує, що жах дуже часто пов’язаний із двійництвом, тобто з наявністю витісненого в несвідоме неприємного / страшного об’єкта, якого назовні репрезентує більш прийнятний замінник. Справжній жах