Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

У мене в серці тенькнуло: випадало, що брат за мною стежив. Зрештою, признаюся, якийсь неспокій щодо того мав, тобто щось таке, ніби за тобою й справді стежать чиїсь очі. Але клав це за інтерес до мене, як до новоприбулого.

Іван Михайлович обійняв мене за плечі й так по-братському ми зайшли в дім, де назустріч нам, як опоки, звідусіль посипалися наявні в цьому домі діти, а роздольна братова, Марта Йосипівна, радісно розчоломкала мене в щоки.

– Скільки літ, скільки зим! – примовляла вона, – від неї несло кислим духом, природи якого вгадати не міг.

Спершу все було як звичайно: поки накрили стола, почалися докладні розпити як з боку Івана Михайловича, так і його половини, ніби потрапив я під перехресного допита. Дітям я привіз подарунки, і вони через те були від мене в захваті, оточили нас колом і захоплено слухали нашу дорослу балачку, цікаво поблискуючи очками, я помітив, що вони досить таки брудні. Потім був довгий обід із безліччю страв; відзначив, що Іван Михайлович не тільки багато їсть, жадібно поглинаючи страву за стравою, а й немало п’є, а те, що я пив мало, у нього викликало погано сховане роздратування – зрештою, всі ці речі з описа можна було б опустити: обоє ми знали, що прибув я для ділової розмови, отож попередні балачки були ніби артилерійська пристрілка перед боєм, яка мало кому шкодить. Зрештою, діти почали бешкетувати за столом, жбурляючи одне в одне фруктами, й були з-за столу прогнані; Іван Михалович захопив карафку із калганівкою, чи ялівцівкою, чи зубрівкою – щось світлобрунатне, і повів мене до свого кабінету, де ми нарешті опинилися віч-на-віч.

– Брат Петро Михайлович, – сказав Іван цілком тверезо, ніби не влив у себе більш ніж достатньо трунків, – образив мене й моїх дітей своїм заповітом, це ти знаєш?

– Звісно, знаю, – спокійно мовив я, – але він, як і ви, – не міг казати Івану Михайловичу «ти», та й не казав ніколи, – навряд чи відписували б у заповіті щось йому.

Цей резон уразив Івана Михайловича, він ніби кілка ковтнув і зчудовано вирячився на мене. Але я залишався спокійно усміхнений, тобто приязний і повний чемного признання.

– Це речі не до порівняння, – сказав брат. – У мене купа дітей, а в нього – тільки ми. Вважаю, що матінка, царство їй небесне, глибоко помилилася, коли захотіла, щоб твоїм маєтком орудував він – це куди ліпше зробив би я.

– Не можу нарікати, – мовив я так само спокійно, – бо застав усі справи в повному ладі – господарство впорядковане й доглянуте!

– А мені казали, – буркнув Іван Михайлович, наливаючи собі й мені до келихів, – що ти застав маєтка розладнаного.

У мене знову тенькнуло в серці, виявляється, оті гості-сусіди доповіли братові й це.

– Мій гріх, – сказав, засміявшись. – Мав же якось оборонитися від жіночого наступу.

Іван Михайлович випив, зовсім не зважаючи, що я не взяв келиха, і засміявся й собі.

– Жіночий наступ! Добре сказано! – він з пристуком поставив келиха, ніби бридливо відкинув. – А що, ти як Петро не бажаєш заводити родини?

– Родину заведу, – відповів, я. – Але мушу розглянутись і подихати свободою.

– А знаєш, що Петро був вар’ят? – холодно подивився брат. – Біла гарячка, чорти – щось не вірю, щоб він добре вів господарство.

– Але вів його зразково, – сказав я із притиском. – Навіть, ліпше, ніж добре!

– Гаразд! – відступив Іван Михайлович. – Господарство твоє, ним тобі й рядити. А чи не хотів би, щоб заспокоїти душу того сум’ятного й хворого чоловіка, ну, щоб полегшити, сказати б, йому муки пекельні… ну, щоб поправити вчинену мені кривду… тямиш, що хочу сказати?

– Щось не зовсім, – чесно признався я.

– Йдеться про справедливість, – категорично мовив брат. – А відтак, сам міг би додуматися і відступити мені половину з Петрового спадку.

«Ну от, – вже не так спокійно подумав я. – До цього таки дійшло! Стережися, Тодосю, і тримай носа гостро!»

– Коли б так учинив, – мовив із вдаваним спокоєм, – то мав би вділити частку й Олександру Михайловичу, Варварі й Анастасії.

Іван смикнув головою, як кінь, якому натягли віжки, зірвався раптом на ноги, попобігав кімнатою, тоді знову налив і випив.

– Варвара своє одержала, – рубаючи мовив він. – Анастасія має досить власного за чоловіком. Олександр тут ніколи не житиме. А в мене купа дітлашні, чи ж не бачив? Я вже й так майже голий, а що буде, коли розділю маєтка на сім часток, подумав про це, подумав?

Іван Михайлович лукавив й увіч приймав чи хотів прийняти мене за дурня; як сповістила Варвара, і я вже це відзначав: його маєток був більший за мій і Петровий разом узяті. Був би більший і навіть коли б додати маєтка Анастасіїного чоловіка, до якого ми стосунку не мали.

– На жаль, мушу вам відмовити, брате, – сказав я якомога розважливіше. – Воля покійного свята, учинена без мого натиску – маємо її шанувати. Я ж приїхав до вас з іншою метою – це стосується всіх…

– Стривай, стривай! – перебив мене Іван Михайлович. – Розповіси потім. Хочу відкрити тобі одну сімейну таємницю. І збагнеш, чому заговорив я про Петровий спадок.

Він знову випив, мене не припрошуючи, й оповів річ, яка мене трохи здивувала, бо, признатися, ніколи таке не спадало мені до голови. Виявляється, наш покійний дід Петро Григорович, який і набув немалого маєтка ще в часи гетьмана Кирила Розумовського, а ще більше наш батечко, маючи великі родини, дбали не тільки про те, щоб вивести своїх нащадків у люди й забезпечити їм безбідне існування, а й турбувалися, щоб родинне майно не розпорошувалося, а тривало у внуках та правнуках. Через це основним спадкоємцем залишався старший син, який мало де служив, а решта йшли чи в ченці, чи в служби, на які відсилалися з дому, зчаста й далеко, і то для того, щоб родинне майно було для них віддалене чи й непотрібне. Цим заходом і вбивалося ці два зайці. Адже й справді, один тільки Іван Михайлович був посланий короткочасно на службу до Петербурга, але не на військову, а на цивільну, щоб мати навички цивільного пробугтя. І це мало тривати, поки живий був наш батечко. Для остороги було послано на цивільну службу й Олександра, і цим також вбивалося два зайці: коли б хтось із них дослужився високого чину й маєтностей, то батькові крихти були б також такому непотрібні, а коли б хтось повернувся б, то, маючи честь столичної