Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— То мені вже можна йти? Я на роботу запізнюся... Урочисто обіцяю не ризикувати і не зустрічатися зі світлими! — Варта швидко вийшла в коридор і зачинила за собою двері. Униз від будинку збігали круті сходи, повз кілька квіткових грядок. Вони виходили до старовинних кованих ворітець, зарослих зеленню.

Златан, його кучерява величність, стояв по той бік воріт і посміхався. Варта попросила вищі сили, щоб вони затримали її матір далеко від вікна.

***

— Тарновецька, ти тут що робиш? — голос Пані Цербер повнився нудьгою. — Ти тут працюєш, так? Так. А що таке робота? Це коли ти, Тарновецька, приходиш вчасно і працюєш. А ти що від мене хочеш?

— Відгул, — видихнула дівчина, озвучуючи своє прохання вдруге. У неї свербіли руки простягнути невидиму павутинку до вічно злої керівнички і випити її енергію. Та тільки тоді відгул навряд чи їй світитиме, бо злість менеджера лише зросте. Тому Варта стрималась.

— І перевести тебе на ранкову зміну, — кинула Церберова, згадуючи попереднє прохання дівчини.

— Так... Будь ласка.

Здається, ці слова, попри їхню нейтральність, стали останньою краплею, бо Пані Цербер тут же люто блиснула очима і протягла:

— Ох, як же ти мені в печінках сидиш, Тарновецька-а-а... Йшла би на якусь нормальну роботу, як така мудра! Усі приходять — з дипломами, з відзнаками! Англійською говорять, в комп’ютерах сидять... А як до роботи — все їм не підходить! — вона вичерпала свій запас обурення, глибоко вдихнула й остиглим голосом відповіла: — Та йди, чого стоїш. Але ще один такий відгул — і аста ла віста, бейбі. І диплом твій тобі не поможе.

— Дякую, до побачення, — Варта зціпила зуби і стрілою вилетіла з підсобки. Бажання звільнитися з кав’ярні вкоренилося в ній ще раніше, і тепер, з початком Гри, видавалося сміховинним взагалі звертати увагу на якісь причіпки звичайних людей...

— Що, святкувати їдеш? — Орест-Еверест звів брови, коли дівчина прошмигнула повз нього. — Чув, ваші вчора проявили вершинну швидкість у пошуку мітки.

— І що?

— Підозріло, от що.

— Твоєї думки спитати забули.

— Та я що, я ж не кажу, що ви порушники. Може, привітати хочу, — хлопець знічено почухав носа, і до нього прилипла кокосова стружка.

— Не хочеш, — хмикнула Варта. — Я поспішаю.

Їй хотілося швидше піти, поки менеджер, бува, не передумала. І поки хтось не побачив Златана в кав’ярні.

— Я хочу тобі подякувати, — Еверест закотив очі. — Міл казав, що ти врятувала його.

— Хто-о?

— Мілен. Жертва наша. Він розповів, що ваш отой, буйний особливо, трохи ошизів... іти його присадила.

— Я просто не хотіла проблем для наших. Усе, па, я поспішаю, — дівчина оминула Ореста і доторкнулась до нього павутинкою вітру, здмухуючи кокосову стружку з носа.

— Ти працюєш зі світлим? — з іронією спитав Златан, який встиг прихопити два еспресо з собою і чекав біля столиків надворі, роздивляючись будівлю навпроти, ніби вишукував у вікнах прихованих снайперів.

— І ще з десятком простих людей, так, — огризнулася Варта. — А ти вже встиг відслідкувати аури всіх у радіусі кілометра.

— Так, мені ж треба було дізнатися, чи ніхто не сидить на хвості, — проклятий чех кивнув і простягнув барвисте паперове горнятко дівчині. — Тобі взяв. Не виспалася ж. Пішли.

— Якби ти завів гарну звичку повідомляти про свої плани, я би мала менше проблем на роботі. І, можливо, навіть шанс виспатися, — дівчина сьорбнула кави й обпекла губи.

— Це несерйозна робота, і ти тут ненадовго, — за явив чех так безапеляційно, наче бачив майбутнє.

— Байдуже! Робота є роботою. Будь-яка. Якщо ти за неї берешся, то вже будь добрий виконувати, — заперечила Варта, поспішаючи за магом.

Златан рухався швидкими й поривистими кроками.

— Ми знову у твій готель? — вирішила дівчина, коли вони пробігли повз кілька кав’ярень у напрямку площі Ринок.

— Ні, мій сусід спить. Ми підемо туди, де зараз мало людей і тихо. І можна не боятися розплавитись.

— Та ти знущаєшся, — видихнула Варта, коли за дві хвилини вже дивилася на золотий вінок «статуї Свободи» на будівлі музею.

— Тільки не кажи, що так часто тут буваєш, що тебе вже нудить від експозиції старовинних годинників, — брови чеха сіпнулися.

— Ні.

— Тоді ходу. Усередині точно прохолодніше, ніж у цьому пеклі. І я хочу побачити виставку.

***

— Сподіваюся, тепер ти розкриєш мені причину, через яку я взяла відгул? — Варта сторожко дивилась на чеха, який захоплено розглядав вітрину з емальованим посудом минулих століть.

Дівчина таємно сподівалася, що Златан вкаже їй місцезнаходження третьої точки. Або ж особу наступної жертви. Адже будь-що інше можна було повідомити телефоном. Але новий знайомий лише повільно ходив уздовж скляних вітрин.

Він мав рацію: тут не було жодної душі. Тиша й прохолода. Високі вікна, крізь які прорізалося сонце. Помпезні сходи й темно-зелені стіни, від яких віяло холодом. І музейні тітоньки, які бовваніли в кожному залі, ніби тіні минулого. Вони вмикали світло і слідкували за тим, щоб туристи не виявляли до експонатів надмірного інтересу.

— Тобі ніколи не хотілося жити в іншому часі? — темні очі ковзнули по обличчю Варти лише на мить і знову повернулися до супниць, виделок і ложечок, тарілок, таць і високих різьблених келихів.

— Щоб ходити в корсеті й не мати ніяких прав? Ні, дякую, — Варта розсміялась, і звук лунко розбігся залою.

— Як не подобаються корсети, то можеш обрати Середньовіччя і зголювати брови. Ти наче не вельми руда, у відьомстві не звинуватять.

— Ні, краще початок XX століття... Тоді Львів ще був красивим, — зненацька зізналася Варта. — Більш справжнім, чи що. Усі ці помпезні будинки належать до часу, який пішов. Тому зараз вони ніби відголоски минулого.

— Нічого собі завернула! Ти була в Празі? — спитав маг.

— Ні.

— Поїдь.

— Думаю, коли закінчиться ця Гра, я таки звільнюся і махну кудись у відпустку.

— Так. Коли Гра закінчиться... — Златан усміхнувся. — До