Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– А-а-а… коли ці спеціалісти ваші… Коли вони розберуться, що нічого такого в листі від Гарася нема?

– Та-та-та, а-ля-ля, а-ля-ля! Отак-от просто р-р-раз – і нема нічого! Так?

– Так…

– А от і ні!!! – господар кабінету навіть підскочив немов укушений. – Думаєте, нас так просто піддурити можна?! То не сподівайтеся – бо не на тих напали!!! Отож ти, громадянко Дунець, запам’ятай… затям… на носу собі закарбуй: аж доки спеціалісти з листом цим паскудним не розберуться – не віддамо тобі листа цього.

– А-а-а…

– А якщо не знайдуть нічого – тоді не віддамо тобі листа взагалі ніколи.

– О-о-о-ой!.. – тихесенько заскиглила Аґлая.

– А нумо цитьте мені, цитьте! Не люблю я цього.

– О-о-о-ой!..

– Не люблю і все, я кому сказав!

Господар кабінету ляснув долонею по стільниці так потужно, що виставлена там пластяночка з гостро заточеними олівцями і перекидний календарик біля неї аж підстрибнули. Налякана Аґлая завбачливо замовкла.

– Ну, отак-от краще, – напустивши на себе дуже суворий вигляд, пробурмотів чоловік. – А як винагорода за те, що ви нарешті дослухались мене і припинили скиглити… Ось тобі, на, дивись.

Із цими словами з відсунутої шухлядки чоловік видобув якийсь лискучий прямокутник цупкого паперу. Аґлая знов потягнулася вперед і знов була зупинена суворим попередженням:

– Назад! Тільки з моїх рук.

Довелося напружувати немолоді вже очі, щоб придивитися до прямокутника. Поступово вона второпала, що їй демонструють трохи незвичного вигляду фотографію, на якій були зображені усміхнений Гарась, а біня нього – невістка Надійка, яка тримала на руках…

– А бо-о-о-о!.. Це що, у них дитинка народилася?! Моя онученька… чи, може буть, онучок?..

– Усе може бути, – промимрив чоловік у бездоганному попелясто-сірому костюмі. – Наші спеціалісти саме зараз вивчають це питання на предмет достовірності.

– А-а-а…

Незрозуміло, чого саме Аґлая хотіла, однак не могла спитати, проте господар кабінету розтлумачив її «акання» на свій лад:

– Ти, громадянко Дунець, навіть не знаєш, на яку підлість здатні вороги нашої Радянської Вітчизни. Та й не треба це тобі знати, не твого розуму це справа. Звісно, в листі, написаному нібито твоїм сином – зрадником Батьківщини Герасимом Амосовичем Дунцем…

– Як це «нібито»?! – злякалася літня жінка. – Що значить «нібито»?..

– Кажу ж тобі, що наші спеціалісти вивчають це питання. Бо якщо подумати, то почерк можна і підробити. От ти можеш упізнати почерк свого сина чи не можеш?

Мабуть, це був чи не найперший випадок в її житті, коли Аґлая по-справжньому пошкодувала, що не вміє читати. Але ж, окрім як збрехати, їй тепер нічого не лишалося:

– Заслабла я на очі, нічого вже не розберу, що то за почерк такий.

– Ну от, бачиш! А тепер уявіть: ти отримуєш такого листа, думаєш, що він від сина твого, читаєш – а там ворожа інструкція зашифровна! Та й листа того не син твій писав, а…

– А що ж із Гарасем моїм?!

– Та хтозна!!! Може, це він листа писав, а може, й не він. А може, то й не лист зовсім, а інструкція… Ну нічого, розберемося.

– То що ж там з Гарасем?..

– Кажу тобі востаннє: облиште цю слизьку тему! Розшифруємо – віддамо тобі листа, не розшифруємо – так і буде. І годі мені тут!

– А-а-а… фотографія як же?.. Ну хоч би фотокартку…

– Картка теж непроста, вона з фотоапарату «Kodak». А там штука така, що тільки навів камеру, клацнув – а з неї вже знімок лізе готовий, о!

– О-о-ой, яке ж воно!..

– Так, громадянко Дунець, не нашенська то техніка, а ворожа буржуйська. Від неї чого хочеш очікувати можна. Тому і фотографію ворожу ми тобі теж не віддамо. І на цьому будемо вважати, що справу вирішено.

– Вирішено?!

– Так. Ти відповіла мені на все, про що я хотів дізнатись. Тому давай-но я тобі перепустку відмічу і…

– Як-як?.. Пере?..

– Перепустку. Цидулку таку тобі черговий на вході мав виписати.

– Ах, цидулку!..

Аґлая простягнула власникові кабінету перепустку, той проставив у ній поточний час, черкнув витіюватий підпис і повернув цидулку відвідувачці:

– Все, вертайтеся у свою Бакоту й чекайте нового виклику.

– Як? Оце і все?..

– Так, громадянко Дунець, оце і все. Як закінчимо з листом і з фотографією цією розбиратися – тебе знов викличуть. Тоді й продовжимо. А зараз полишіть кабінет, будь ласка, мені працювати треба.

* * *

Знов опинившись на вулиці Шевченка, Аґлая зупинилася просто посеред тротуару і стояла ще доволі довго. Вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо її викликали до райцентру. Невже тільки для того, аби розпитати, коли востаннє бачилася з Гарасем та Надійкою і який рейвах зчинився у Бакоті, коли поштарка принесла туди повістку райуправління КДБ? Невже тільки щоб формально повідомити про надходження адресованого їй листа з Канади і продемонструвати з дистанції витягнутої руки дивне фото старшенького, його дружини та їхнього дитинчати?!

Аґлая і справді губилася у численних, але безплідних здогадах.

1979. П’ятий свідок

Село Княжичі, Київщина, 4:08 ранку 17 лютого 1979 року

Він прокинувся безмежно щасливим. Такого з ним не бувало вже давно! До чого ж доброю була ця ідея – перебратися сюди, у батьківську хату. Нехай навіть тимчасово… А можливо, й ні?! Можливо. Все можливо!.. Адже головне було в тому, щоб опинитися у батьківській хаті сьогодні – перед настанням дня, в який йому виповнюється 37 років. І він опинився!..

Феодосій повільно сів на саморобному ліжку, прислухався до легенького сопіння, що долинало від печі: тато й мама мирно спали. Ну то й нехай собі сплять! Коли ще селянинові й виспатися, як не взимку, коли розвиднюється пізно, сутеніє рано, а земля-годувальниця скута лютим морозом?! Ось як зараз, в лютому. В той місяць, коли він з’явився на світ.

– Лютий, лютий, лютий, лютий… – зашепотів він ледь чутно. Так тихо зашепотів, щоб не розбудити батьків. Але шепочучи, увесь час прискорював темп, отож поступово багаторазово повторюване слово злилося в одне суцільне звукосполучення:

– Лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий…

Поступово початковий і кінцевий склади помінялися місцями:

– Тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю…

Тепер він уповільнив темп повторення, тоді коловорот звуків розраявся, нарешті розкривши справжнє, істинне й непідробне значення назви останнього зимового місяця:

– Ти й лю… Ти й лю… Ти й лю… Ти й Лю… Ти й Лю… Ти й Лю…

Що таке «лю»? Хто така… або хто такий?! Нагадує щось китайське. Ім’я або прізвище. Аби розкрити й цю загадку, Феодосій знов зашепотів:

– Лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю… ЮлЮ-ЮлЮ-ЮлЮ- ЮлЮ… Лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу…

Оскільки нічого путящого