Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Вона й словом не виказала незадоволеності чи розчарування. Натомість почала дружити з Кармелою Пелузо, дочкою столяра, немовби дружби зі мною їй було недостатньо. За кілька днів ми стали нерозлучною трійцею, у якій я займала третє місце, хоча й була першою у школі. Вони вдвох постійно теревенили та жартували між собою, чи, якщо казати точніше, Ліла говорила та жартувала, а Кармела слухала та сміялася. Коли ми виходили прогулятися від церкви до траси, Ліла завжди крокувала посередині, а ми з Кармелою — по боках. Коли я помічала, що вона ішла, притиснувшись більше до Кармели, то ображалася, і мені хотілося повернутися додому.

У той період Ліла здавалася дивною, була сама не своя, немов на сонці перегрілася. Було вже насправді дуже жарко, і ми часто мочили собі голови під краном вуличної колонки. Пригадую, як вона з мокрим волоссям та обличчям тільки й говорила про те, як ми наступного року підемо разом до середньої школи. Для неї це стало улюбленою темою, наче одне з тих оповідань, які вона збиралася написати, щоб розбагатіти. Тільки тепер під час оповіді вона повсякчас зверталася до Кармели Пелузо, яка закінчила школу з одними «сімками» і не складала вступний іспит до середньої школи.

Ліла вміла розповідати, усе поставало перед нашими очима, як справжнє: школа, куди б ми мали піти, учителі. Від цього мені було смішно, але водночас і лячно. Одного разу я її перебила:

— Ліло, але ж ти не зможеш ходити до середньої школи, бо не склала вступний іспит. Ні ти, ні Пелузо не зможете.

Вона розсердилася. Сказала, що все одно піде: склала чи не склала.

— І Кармела?

— І вона теж.

— Це неможливо!

— Побачиш!

Але ті мої слова, здається, дуже її вразили. Відтоді вона поклала край своїм розповідям про наше спільне шкільне майбутнє і стала дуже мовчазною. Я помітила, що вона була нервовою, збудженою та агресивною, як раніше. Це мене задовольнило, адже тепер вона була схожою на себе. Водночас за тією звичною, попередньою поведінкою відчувався жаль, який мене бентежив. Я бачила, що вона страждає, і її біль мене непокоїв. Вона мені більше подобалася, коли була не схожою на мене, дуже далекою від моїх власних страхів. У тому її стривоженому стані я вбачала слабкість, яка незрозумілим чином перетворювалася в мені на відчуття зверхності. Тільки-но випадала така нагода, особливо коли з нами не було Кармели Пелузо, я немовби випадково нагадувала їй про те, що у моєму табелі оцінки були вищі, ніж у її. Тільки-но випадала нагода, я немовби випадково нагадувала їй, що я піду до середньої школи, а вона — ні. Припинити нарешті бути постійно другою, випередити її, вперше у житті — то був успіх. Ліла, здається, помітила це і стала ще в’їдливішою, але не зі мною, а зі своїми рідними.

Часто поки я чекала на неї надворі, чула її крики з вікон. Ліла обливала всіх удома найбруднішою лайкою на діалекті, такими образливими словами, що мені було соромно за неї; на мою думку, не можна було так поводитися з дорослими, а також з братом. Звичайно, її батько Фернандо ставав дуже злим, коли в нього вселявся дідько. Але таке бувало з усіма батьками. Можна навіть сказати, що її батько був не найгіршим, якщо вона його не провокувала: чемний, привітний, дуже працьовитий. Зовнішністю нагадував одного актора, Рандольфа Скотта, хоча в ньому й не було притаманної акторові витонченості. Він був грубуватий, смаглявий, з обличчям, аж до очей порослим чорною щетиною, з широкими короткими долонями, на яких бруд навічно в’ївся у шкіру. Він завжди охоче відповідав жартом на жарт. Коли я малою забігала до них додому, він, бувало, брав мене за носа вказівним та середнім пальцями і прикидався, що хоче мені його відірвати. А потім вдавав, що тримає мого носа у руці, а той хоче виплигнути з долоні і повернутися на своє місце. Мені було смішно. Але коли Ріно, чи Ліла, чи інші діти його сердили, то від його криків аж мені з вулиці ставало страшно.

Не знаю, що саме сталося одного дня. У теплу пору року ми гуляли надворі аж до вечері. Того дня Ліли не було видно, отож я пішла покликати її знадвору, через вікно, бо їхня квартира була на першому поверсі. Я гукала: «Лі! Лі!». Але мій голос перекривався криками Фернандо, вереском її матері і ще дужчим — моєї подруги. Мені стало зрозуміло, що там відбувалося щось незвичайне. Через відчинені вікна лунала лайка на неаполітанському діалекті та брязкіт розбитого посуду. На перший погляд — ніякої різниці порівняно з тим, що відбувалося у нас вдома, коли моя мати сердилася, бо не вистачало грошей, або коли сердився мій батько, бо вона вже витратила половину його зарплати, яку він віддав їй напередодні. Але різниця була, до того ж принципова. Мій батько намагався стриматися навіть тоді, коли був дуже розлючений, казився нишком, не кричав, навіть якщо в нього надувалися жили на шиї, і очі наливалися кров’ю. А Фернандо кричав, трощив все навколо, від цього його гнів ще більш розпалювався, а не зменшувався. Навпаки, будь-які спроби дружини заспокоїти його доводили до сказу; і навіть тоді, коли він сердився не на неї, закінчувалося все тим, що він її бив. Отож я продовжувала кликати Лілу, щоб витягти її з тієї бурі криків, лайки та звуків розтрощених речей. Я все кликала: «Лі! Лі!». Але вона — я чула — продовжувала лаяти батька.

Нам було по десять років, обом ішов одинадцятий. Моє тіло поступово набирало округлих форм, а Ліла залишалася маленькою, худенькою, була легкою та тендітною. Раптом крики затихли, і через мить моя подруга вилетіла з вікна, пролетіла у мене над головою і гепнулася на асфальт позаду.

Я так і завмерла з відкритим ротом. З вікна визирнув Фернандо, продовжуючи викрикувати страшні погрози дочці. Він просто викинув її у вікно, мов лантух з картоплею.

Я перелякано дивилася, як вона, скривившись, повільно підвелася й промовила майже здивовано:

— Усе добре, я навіть не забилася.

Але у неї текла кров, вона зламала руку.

  18

Батькам можна було робити з неслухняними дітьми все що завгодно. Після того випадку Фернандо став ще сердитіший, працював більше, аніж зазвичай. Протягом всього літа ми з Кармелою та Лілою часто проходили повз його майстерню, але тоді як Ріно нас завжди вітав привітним жестом, чоботар навіть не дивився у Лілин бік, аж поки їй не зняли гіпс із руки. Усім було ясно, що він шкодував про скоєне. Але його вчинок не можна було навіть порівняти з усіма випадками насильства, що так часто траплялися в нашому районі. У барі «Солара» згарячу, після програшу на гральних автоматах чи випивки, справа нерідко доходила до відчаю (на нашому діалекті це слово означало втрату будь-якої надії, а разом з тим — повне безгрішшя), а отже — до бійки. У Сільвіо Солари, хазяїна, — здоровила з великим животом, блакитними очима та високим лобом — завжди був наготові ціпок темного кольору, який він, не вагаючись, пускав у хід щоразу, коли йому не платили за замовлене, не виплачували заборговане раніше, обіцяли заплатити, але не дотримували обіцянок. Йому часто допомагали сини Марчелло та Мікеле, однолітки Ріно, брата Ліли, але вони били ще