Читати книгу - "Грона гніву"

— Зараз треба розкласти багаття й застромити кілочки,— сказав Джоуд.— Ісусе Христе, як я прагну цих створінь!

Він вительбушив кроликів і нанизав їх на дріт. М’юлі й Кейсі відірвали кілька дощок зі зруйнованого рогу хати, запалили їх і позабивали кілки в землю обабіч, щоб натягнути дріт.

М’юлі обернувся до Джоуда.

— Поглянь, чи нема на зайцеві чиряків,— сказав він.— Я чирякуватих зайців не їм.

Він вийняв з кишені маленьку полотняну торбинку й поклав на ґанок.

Джоуд відповів:

— Та заєць чистуном був... Ісусе Христе, в тебе й сіль є! А мо’, є й миски та намет у кишені?

Він насипав на долоню солі й посолив тушки, нанизані на дріт.

Вогонь метався й кидав тіні на будинок, сухі дошки потріскували та стріляли. Небо потемніло, і зорі сяяли яскраво. Сіра кішка вийшла з повітки та, нявкаючи, почеберяла до багаття, але майже одразу передумала й підкралася до куща, де були скинуті кролячі нутрощі. Вона заходилася жувати й ковтати, і нутрощі звисали з її пащі.

Кейсі сів на землю біля вогню, кидаючи в полум’я тріски, підсуваючи довгі рубанці всередину. Кажани заметушилися при світлі багаття. Кішка підкралася та сіла, облизуючись, умиваючи мордочку й вуса.

Джоуд підняв обома руками оббілованого кролика на дроті й підійшов до вогнища.

— Ось, тримай кінець, М’юлі. Намотуй на кілок. Так, давай! Підтягаймо. Треба б зачекати, доки дошки прогорять, але не можу.

Він натягнув дріт, потім знайшов дрючок і поворушив шматки м’яса, поки воно смажилося на жару. І вогонь лизнув м’ясо, воно вкрилося твердою лискучою шкоринкою. Джоуд сів біля вогнища й став перевертати тушку паличкою, аби кролик не підгорів.

— Оце так гульня,— сказав він.— У М’юлі все є: і сіль, і вода... і кролики. Хтілося б тільки, аби в нього в кишені завалялася мамалига. Оце все, чо’ я б хтів.

М’юлі промовив над багаттям:

— Ви, хлопці, певно, гадаєте, що я схибнувся, якщо живу отак-о?

— І зовсім не схибнувся,— заперечив Джоуд.— Якщо ти схибнувся, то хай всі ми теж схибнулися.

М’юлі провадив:

— Ну, сер, гаразд, це кумедія. Щось сталося зі мною, коли почали з землі зганяти. Спочатку заманулося мені піти та всіх повбивати. Потім мої поїхали на Захід. Я став вештатися туди-сюди. Просто віявся скрізь. Далеко не заходив. Спав де трапиться. Збирався отут заночувати. Ось чому сюди прийшов. Кажу собі: «Придивлюся за речами, щоб, коли сюди повернуться, усе було як слід». Але я знав, що дурю себе. Нема тут за чим стежити. Ніхто ніколи не повернеться. Я просто вештався туди-сюди, як проклята цвинтарна примара.

— Завше важко покинути обжите місце, важко кидати,— промовив Кейсі.— І покинути місце важко, і перестати думати про це важко, і лишатися важко. Я більше не проповідник, але всякчас ловлю себе на тому, що молюся, навіть не думаючи про це.

Джоуд усе обертав шматки м’яса на дроті. З них уже крапав сік, і кожна крапля, впавши у вогонь, вистрілювала сильним струменем полум’я. Гладкий шар м’яса починав темніти і вкриватися зморшками.

— Понюхайте,— сказав Джоуд.— Ісусе, та погляньте вниз — і просто понюхайте, як пахне!

— Як клята цвинтарна примара,— провадив М’юлі.— Усі місця обійшов. От, скажімо, за нашою дільницею місцинка є — яр і кущі. Я там уперше з дівкою ліг. Чотирнадцять мені було, розпашівсь, як олень, а кортячка брала, як козла. Пішов я туди, ліг на землю — і наче знову все це зі мною сталось. А ще біля повітки є місце, де татка бик на смерть забуцав. Кров там татова в землі досі є. Ніколи ми її не змивали. Занурив я руку в ту землю, де татова кров,— він затнувся.— Гадаєте, я схибнутий?

Джоуд усе перевертав тушки, й очі його дивилися на м’ясо. Кейсі впер підборіддя в коліна й задивлявся в полум’я. За п’ятнадцять футів від чоловіка сиділа сита кішка, акуратно оповивши сірим хвостом передні лапи. Великий пугач з криком пролетів над головою, і в сяйві вогню майнуло пташине біле пір’я з розмахом крил.

— Ні,— відповів Кейсі.— Ти самотній, але не схибнутий.

Маленьке напружене обличчя М’юлі стало жорстким.

— Занурив руки в землю, де кров мого татка. Бачив, як татко мій стоїть, і діра в нього в грудях, і як тремтить він, а потім повалився каменем, руки-ноги витягнувши. Очі каламутні від болю, а потім ясні стали... і вгору дивляться. Я малим був, сидів там, не плакав, ні пари з вуст, просто сидів,— він різко мотнув головою. Джоуд усе перевертав шматки м’яса.— Зайшов до кімнати, де Джо народився. Ліжка нема вже, але кімната та сама. Нічо’ тут не подінеш, у наших краях усе як було, так і є. Джо там народився. Ковтав повітря, потім як закричить, як заверещить — за милю чути було, а бабця стоїть і примовляє: «Ах ти чічко моя, ах ти чічко». Так онукові зраділа, що за вечір три чашки розбила.

Джоуд відкашлявся та сказав:

— Гадаю, нам тре’ з’їсти все зараз.

— Хай підсмажиться як слід, щоб сливе брунатним стало,— сердито відповів М’юлі.— Мені побазікати хоцця. Давно ні з ким не балакав. Хай я схибнутий, ну то й схибнутий, хай тому грець. Наче клята цвинтарна примара, по чужих фермах вештаюся. До Пітерсів, до Джейкобсів, до Рейсів, до твоїх, Джоуде,— а хати стоять усі темні, як щурячі нори. А було ж там весело, і танцювали. Моління були й крики у славу Божу, і весілля були з гулянками в тамтих хатах. А потім оговтаюсь — і кортить мені до міста піти всіх повбивати. Нащо вони нас виселили, нащо трахторами все розорали? А який хосен вони з землі матимуть — оцей свій «мінімальний прибуток»? Землю заберуть, на якій мій татко кров’ю стік, а Джо перший крик подав, а я поночі під кущами в гречку скакав, як козел. Що їм одержати хоцця? Бог бачить, земля тут не родить. Ніхто ось уже багато років не міг