Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Без упину розвиваючи свою позицію, філософ, утім, дотримується загалом однакових переконань у своїх визначних трактатах та в цілому за своєю суттю.

Поза

Арістотелем

Головна мета мислителя — не керуватися більше арістотелівським образом світу. Розвиток чуттєвості розкриває, що у світі діють не субстанціальні форми, причини чи якості за Арістотелем, а натомість два ключові принципи чи то пак основоположні сили, створені Богом на початку творення світу. І принципи ці — тепло та холод. Тепло зосереджується на Сонці, а холод — на Землі. Сонце і небеса, позаяк є гарячими палкими тілами, рухаються самі по собі, від природи, не потребуючи, аби обертатися, рухомої сили чи двигуна, чи умів, які правлять за рухому силу, як твердить арістотелівська традиція. А тим часом Земля, джерело холоду, залишається неодмінно непорушною й інертною у центрі всесвіту (а тому жодного разу у вступі чи загалом у Телезієвій філософії немає згадок про гіпотези Коперника).

Матерія

Дві всесвітні безтілесні сили, щоб учиняти власну дію, потребують фізичного підґрунтя. Телезіо визначає його, чи то пак пасивне начало, у матерії або в масштабах тіла, котре, саме по собі інертне, але зазнає нескінченних трансформацій під дією тепла та холоду у їхній вічній протидії між собою за панування та взаємну асиміляцію, де головну роль відіграє інстинкт самозбереження. Тепло — це сила, яка освітлює, нагріває, полегшує, розширює матерію, змушуючи її рухатись, тоді як холод її стискає, ущільнює, робить важчою та нерухомою.

Саме з таких взаємозв’язків і рівноваги між протилежностями природа запозичує спонуку для свого становлення та, власне, можливість життя: небесне тепло поширюється Землею, й із цього напруження, полярності між двома принципами народжуються всі явища та процеси, зокрема зародження живих істот, різноманіття, складність та рівень життєздатності яких залежать від кількості тепла та руху, що в них містяться.

Таким чином, у природі існують первісна єдність та неперервність: між небом і землею, адже небесні тіла є вогненними, а отже, не є ні леткими, ні нечулими, ні незмінними; і між різноманітними сутностями, позаяк, як видається, різниця між неорганічним, тваринним світом та людьми полягає радше в рівні, а не природі.

Людина між spiritus і душею

Навіть людина, яку Телезіо розташовує на верхівці найвищих мирських сутностей, є частиною цього витонченого природного виміру. Складність її організму, достоту як і механізми, за якими діють свідомість та моральна сфера, є витвором та виявом більш загального космічного процесу: як і в решті сутностей, у людині зосереджується та набуває певних властивостей у певній кількості земної матерії тепло, певним чином поширюючись у ній та структуруючи її як живий організм.

Душа

На підставі цього припущення Телезіо формує остаточний критерій, який пояснює когнітивні процеси людини в концепції spiritus.

Spiritus — це місце, де в живих істот найбільше та найгостріше виявляється та окреслюється чуттєвість (тобто здатність відчувати зміни чи перевтілення), що властива, за Телезіо, кожній сутності. «Подібний та споріднений небу», тобто втілення всеосяжного існування космосу, spiritus є матеріальною сутністю, вкрай тонкою та розрідженою, породженою тепловим принципом, здатною рухатись, наділеною однаковою протяжністю в часі та просторі з тілами, а відтак, смертною. У психології й гносеології, за Телезієм, spiritus панує над життєвими функціями людини, і, позаяк є органом та засобом чуття, але й будь-якої пізнавальної діяльності (від уяви до пам’яті та, власне, здійснення процесу розуміння), всотує та поєднує в собі всі функції, якими традиційно характеризується душа.

Mens

superaddita

Переймаючись тим, аби таким чином звести нанівець будь-яку неповторність людини, Телезіо згодом додасть до концепції душі/spiritus, «народжений від сімені», й, отже, смертний та матеріальний образ mens superaddita, тобто ще одну душу, вищу та безсмертну, яку впорскує особисто Бог (substantia a Deo immissa). Однак ця друга душа, здається, позбавлена будь-якої пізнавальної функції, її роль та сенс передовсім пов’язані з буденністю й мораллю: її покладено в основу людського прагнення до надчуттєвих і вічних цінностей, які виходять за межі звичайного виміру створеного природою життя. Саме такий перебіг думок є предметом дискусій тлумачів: чи така подвійна душа є плодом справжньої еволюції Телезієвого мислення, чи вона є лише застережним заходом, спричиненим послідовністю в метафізиці та теології.

Від пізнання до моралі

Єтика

і дух

Попри обачливість (чи компроміси), ще й на діткливому та слизькому терені етики, Телезіо не відмовляється бути ревним натуралістом. В останньому виданні De rerum natura (1586 р.) він називає та розвиває основи гносеологічних поглядів щодо моралі, окреслюючи феноменологію пороків та чеснот під дією того ж таки spiritus і знову-таки під впливом ключової концепції самовиживання. Взаємодіючи зі світом речей, spiritus має приємні чи болісні відчуття. Кожна сутність має приємні відчуття (а відтак, намагається відтворити їх знову і знову), коли йдеться про події та явища, спрямовані на удосконалення її єства й піклування про нього, а болісні відчуття має (намагаючись, проте, уникати їх), коли може нашкодити чи знищити своє єство. Така здатність spiritus (духу) вільно продовжуватись і розгортатись, а також спроможність скеровувати дії та вибір людини, ототожнюються з чеснотою: в основі — розрахунок чи правильне передбачення того, що корисно та вигідно й що Телезіо, як наслідок, тлумачить як натуралістичну реалію, не культурну. Піддаючи сумніву висновки, наведені в Арістотелевій «Нікомаховій етиці», він наголошує, що чесноти не розвиваються й не створюються завдяки вихованню, досвіду, пошукам та розвитку почуття міри. Натомість це передовсім більша чи менша досконалість та чистота духу кожної окремої особи є визначальними для темпераменту, того, наскільки якісними будуть її моральні вчинки і, ба більше, навіть звичаї та