Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Може це те, що я поснідала?

— Може, але м'язи важчі за жир, і вага зростатиме, але буде менш помітною. Але мене радують і ці 200 грамів.

На роботі закінчувала проект з розвитку підприємства і паралельно переглядала папери по нашому підприємству з розрахунками прибутковості. Дивувалася на скільки дивними і збитковими були розрахунки у попереднього власника підприємства. Незрозуміло було, чому він так робив. Не міг же він спеціально збанкрутувати своє дітище?

— Германе, вона на обід ходила?

— Ні.

— Тоді забирай, і веди. Ізо, — покликав наставник.

Я одразу ні як не відреагувала. Була сильно занурена в читання документів і роздуми. Антуан поклав зверху журнал у якому були мої фотографії. Я нарешті переключила свою увагу і переглянула статтю про себе. Приємно написано і фотографії гарні.

— Тобі не подобається? — запитала в Антуана.

— Подобається, а тепер бігом на обід. І тобі скоро декого зустрічати в космопорті. Хлопців не забудь взяти.

— Забудеш їх, як же. Вони мене нікуди одну не відпускають.

Довелося все ж таки встати з-за столу і піти в кафе. Подивилася на час, у мене ще дві години. Проект я власне зробила, залишилося його роздрукувати. Навіть рекламні матеріали вже частково переробила.

У космопорт ми приїхали трохи заздалегідь, сиділи чекали хлопців. Хвилин за 15 Стас, він же Шкет набрав мене по телефону.

— Привіт мала, а ти де?

— За малу обстрижу наголо. На вулиці, на стоянці, срібляста машина. Така тут одна.

Перервавши розмову, сказала хлопцям.

— Стас, він мені дядьком доводиться, хоча старший лише на 8 років. Тож не дивуйтеся дитячості.

Цю дивну парочку я швидко впізнала. Стас був у вільній толстовці, рваних джинсах і з дредами на голові. Герман у діловому костюмі.

— Зашибись видок, — сказала тихо, — я його вночі все ж підстрижу.

— Можемо потримати.

— Не варто. Гаразд удома поговорю з ним по-дорослому.

Вилізла з машини і махнула чоловікам.

— Ви так дивно виглядаєте удвох, — сказала я замість привітання. — Рада бачити.

— Добрий вечір, — сказав Герман стримано дивлячись на машину й охоронців поруч зі мною.

— Привіт Ізька!

— Стеж за словами.

— Ой. Ти досі ображаєшся на прізвисько?

Я посміхнулася і сказала

— Германе, сідайте попереду. А ти, непорозуміння, сядеш по центру.

— А ми що, всі помістимося в цю крихітку?

— Ну ти ж худий.

— Хто б казав мала, сама то шкіра і кістки.

— Може вдома стосунки з'ясовувати будете, я його вже скоро сам придушу. В офісі хоча б не бачу його, — не витримав Герман, — я три доби ледь пережив із цим базікою. Рот взагалі не закривається.

— Так, тебе до Його Величності напевно навіть не пустять на прийом, — сказала я, сідаючи в машину.

Стас юркнув і пристроївся поруч. Олег його добре потіснив. Але через те що ми зі Стасом дуже худі розмістилися комфортно. Він узяв мене ще за руку і переплів пальці.

— Як ти тут? — запитав м'яко і так ніжно — Я сумував за дрібною занозою.

— Удома поговоримо, — поклала голову йому на плече.

— Та ти не виспалася, — сказав він, коли я задрімала.