Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Звичайно, було. Саме місто. Люди нетямилися від радощів. Старі генерали походжали вулицями в поїдених міллю мундирах. Та ми й самі раділи, що нам не довелося битися.

— Хіба вам так і не доводилося битись?

— Лише тричі. Та й то не по-справжньому.

— Всього тричі, щоб узяти таке місто?

— Доню, ми дванадцять разів вступали в бій від Рамбуйє до Парижа. Але справжніх боїв було тільки два. Під Туссю-ле-Нобль і під Лебюком. А решта — просто приправа. А втім, мені й не треба було битися, за винятком цих двох сутичок.

— Розкажи мені про справжні бої.

— Скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе, — сказала дівчина. — Коли хочеш, можеш надрукувати про це в «Gazzettino». Я люблю твоє жилаве, худе тіло і твої дивні очі, що лякають мене, коли в них спалахує злість. Я люблю твою руку і всі твої рани.

— Тепер і я повинен сказати тобі щось дуже приємне, — мовив полковник. — Насамперед я хочу сказати, що дуже тебе кохаю.

— А чому б тобі не купити трохи доброго скла? — спитала раптом дівчина. — Ми можемо разом поїхати в Мурано.

— Я зовсім не розуміюся на склі.

— Я можу тебе навчити. От було б весело!

— У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.

— А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?

— Тоді й придбаємо.

— А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.

— Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.

— А мені можна поїхати з тобою?

— Якщо Альваріто запросить тебе.

— Я можу його примусити.

— Сумніваюсь.

— Нечемно брати під сумнів те, що каже твоя дочка, — вона вже надто доросла, щоб брехати.

— Гаразд, доню. Беру свої слова назад.

— Спасибі. Тоді я не поїду й не буду вам заважати. Я лишусь у Венеції і піду до церкви з мамою, і її тіткою, і з моєю тіткою, а потім відвідаю своїх бідняків. Я єдина дочка і маю багато обов'язків.

— Мене завжди цікавило, що ти робиш.

— Оце й роблю. А потім попрошу покоївку помити мені голову і зробити манікюр і педикюр.

— Завтра ж неділя.

— Тоді я зроблю це в понеділок. А в неділю прочитаю геть усі ілюстровані журнали, навіть непристойні.

— Можливо, там буде фото міс Бергман. Ти й досі хочеш бути схожою на неї?

— Вже ні,— сказала дівчина. — Я хочу бути схожою на саму себе, тільки багато, багато кращою, і хочу, щоб ти мене любив. А ще, — додала вона раптом, дивлячись йому просто в вічі,— я хочу бути такою, як ти. Можна мені хоч сьогодні бути такою, як ти?

— Звичайно, — сказав полковник. — І дякую, що ти більше не просиш мене розповідати про війну.

— Ну, ти повинен мені колись усе розказати!

— Повинен? — перепитав полковник, і в його дивних очах спалахнула запекла рішучість, неначе ворожий танк навів на нього жерло своєї гармати. — Ти, доню, здається, сказала «повинен»?

— Так. Але я не те мала на думці. Ну, а коли я щось не так сказала, то вибач. Я хотіла сказати — будь ласка, розкажи згодом ще якусь правдиву історію про війну. І поясни мені, будь ласка, те, чого я не розумію.

— Нехай буде «повинен», доню. Біс із ним!

Він усміхнувся, і очі його полагідніли, хоч — це він і сам знав — вони ніколи не бували зовсім лагідні. Та що вдієш! Адже він і так намагався бути дуже лагідним із своєю останньою, єдиною і справжньою любов'ю.

— Слово честі, доню, я не заперечую. Їй-право, ні. Я знаю, як давати накази, і в твому віці й сам це любив.

— Я зовсім не хочу тобою командувати, — сказала дівчина. І, хоч вона й вирішила не плакати, на очі їй набігли сльози. — Я хочу тобі підкорятися.

— Знаю. Але тобі хочеться й наказувати. І в цьому нема нічого поганого. Такі, як ми, не можуть без цього.

— Дякую за «такі, як ми».

— Мені це було неважко… — сказав полковник. І додав: — Доню.

В ту хвилину до них підійшов портьє.

— Пробачте, полковнику, — промовив він. — Там прийшов якийсь чоловік — здається, то ваш служник, пані,— з великим пакунком для полковника. Віднести його до камери схову чи до вас у номер?

— До мене в номер, — сказав полковник.

— А може, подивимось на нього тут? — спитала дівчина. — Адже нам байдуже, що скажуть усі ці люди, правда?

— Розгорніть його і принесіть сюди.

— Слухаю, пане полковнику.

— А потім обережно віднесіть до мене і гарненько запакуйте. Завтра я візьму його з собою.

— Слухаю, пане полковнику.

— Хочеш подивитись на нього? — спитала дівчина.

— Дуже, — відповів полковник. — Gran Maestro, будь ласка, ще пляшку редереру та поставте стільця так, щоб ми могли дивитися на портрет. Ми дуже любимо живопис.

— Замороженого редереру більше нема, — сказав Gran Maestro. — Але, якщо хочете, я подам вам пер'є-жуе.

— Несіть, — сказав полковник і додав: — Будь ласка. — Потім звернувся до дівчини: — Я не звик говорити з людьми, як Джорджі Паттон, не бачу в цьому потреби. До того ж Джорджі Паттон помер.

— Бідолаха.

— Так, і все життя був бідолаха. Хоч грошей у нього кури не клювали і танків було без ліку.

— Тобі не подобаються танки?

— Так. Не стільки танки, скільки люди, що сидять у них. Панцир перетворює людей у нахаб, а це перший крок до боягузтва, до справжнього боягузтва. Може, сюди долучається ще страх перед обмеженим простором.

Полковник глянув на неї і всміхнувся, шкодуючи, що заговорив про незрозумілі їй речі. У неї був вигляд недосвідченого плавця, який звик плавати на мілкому і раптом опинився на глибині; він спробував її підбадьорити:

— Пробач мені, доню. Я часто буваю несправедливий. І все ж у моїх словах більше правди, ніж у генеральських мемуарах. Після того, як людина одержить одну чи кілька генеральських зірок, правда стає для неї такою самою недосяжною, як святий Грааль для наших предків.

— Ти ж сам був генералом.

— На щастя, недовго. От капітани — ті знають правду і можуть багато сказати. А хто не може, тих треба розжалувати.

— А мене ти розжалуєш, якщо я збрешу?

— Дивлячись, що ти брехатимеш.

— А я взагалі не маю наміру брехати. Не хочу, щоб мене розжалували. Це навіть звучить жахливо.

— Ще б пак, — сказав полковник. — Тебе відішлють у тил з рапортом в одинадцяти примірниках, і всі одинадцять я попідписую власноручно.

— Ти багатьох розжалував?

— Та чимало.

До бару зайшов портьє; він ніс портрет у великій