Читати книгу - "Драматичні твори"

’г' Головне управління в справах преси надсилає рукопис до Саикт-Петер-бурзького цензурного комітету, який знову звертається до послуг Н. О. Фрей-мана. Той не обходиться звичайною відпискою про цензуровану ним п’єсу, а пише нову рецензію, яку закінчує таким висновком: «Изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношении.

так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние. Ввиду этих сообра^ жений цензор находит, что драма Карпенко-Карого по своей тенденции не удовлетворяет цензурным требованиям; а потому полагал бы признать ее неудобною как для печати, так и постановки на сцене...» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 4, 1887 р., спр. 6, арк. 33).

Рецензія Н. О. Фреймана лягла в основу офіційної відповіді Санкт-Петербурзького цензурного комітету від 16 лютого 1887 р. до Головного управління в справах преси:

«Вследствие сообщения от 12 декабря за № 4317, рассмотрев пьесу на малороссийском наречии под заглавием «В пору приїхали! Драма в 5 діях Карпенко-Карого», С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести Главному управлению по делам печати: [...] изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий; как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношениях, так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние.

На основании изложенных соображений и содержания пьесы «В пору приїхали!» Карпенко-Карого Комитет полагает, что она не только невозможна к постановке на сцене, но и подлежит запрещению к напечатанию» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, спр. 6, 1887 р., арк. 15—19).

На підставі цього висновку 17 лютого 1887 р. на титулі списку «В пору приїхали!», що зберігається в фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, з’явився напис: «К представлению признано неудобным».

Очевидно, обидві останні назви п’єси — «Бурлака», «В пору приїхали!» І. Тобілевич розглядав як тимчасові, паліативні, тому надалі цей твір фігурує в його листах під первісною назвою — «Чабан». У листі до І. Франка від 1 березня 1888 р. драматург пише: «Чабан» не дозволено навіть і до друку» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 215).

Відгукуючись на запрошення головного редактора львівського журналу «Зоря» Василя Лукича надіслати для друкування свої нові п’єси, І. Карпенко-Карий у листі від 27 листопада 1890 р. пише: «У мене ще п’єса «Іван Тубілець», драма в 5 діях, не дозволена теж цензурою. Тілько думаю, що Вам не випадає печатать в «Зорі» заборонені в Росії штуки, щоб часом церез це не заборонили пропуск сюди Вашої газети, а «Правда» може печатать, бо вона тут не полупається. Напишіть мені адрес «Правди» (там же, с. 220). Оскільки в матеріалах царської цензури не відклались ніякі документи про розгляд и’єсн під назвою «Іван Тубілець», не збереглися й ніякі тексти п’єси під такою назвою, то чи не збирався І. Карпенко-Карий надати своїй горемичній п’єсі «Чабан» ще одну, вже четверту, назву? Тим більше, що про п’єсу «Чабан» (чи «Бурлака», чи «В пору приїхали!») нічого не згадує.

А проте в наступному листі до В. Лукича від 16 березня 1891 р. драматург повторив: «Якщо будете бачиться з редактором «Правди» (О. Г. Бар-вінським.— Р. Я.), то скажіть йому, що у мене єсть недозволена в Росії драма «Чабан». Коли він буде її печатать, то я вишлю її, тільки нехай сам про це напише до мене» (там же, с. 223). Не відомо, чи В. Лукич мав якусь розмову з редактором «Правди» — журналу, в якому, до речі, без відома І. К. Тобілевича у 1890 р. вже була надрукована перша дія іншої забороненої в Росії п’єси — «Що було, те мохом поросло» (первісна назва — «Не так пани, як підпанки», остаточна — «Підпанки»). Принаймні сам

В. Лукич звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати йому драму «Чабан», бо в листі до нього І. К. Тобілевич 29 червня 1892 р. писав: «Посилаю Вам, добродію, «Чабана» шматочками — один за другим. Може, там е помилки — не знаю, бо немає часу прочитать, але там, де помилка, то легко догадатися. В кожен конверт поклав записку своєю рукою, що ж тичеться до девізи або знака, то покладаюсь на Вас — напишіть, як самі знаєте [...]. Напишіть мені, коли одберете «Чабана» і'що з ним зробите?» (там же, с. 308). Вислів «що ж тичеться до девізи або знака» досі залишився непрокоментованим. А йдеться ось про що. Крайовий виділ Галицького сейму оголосив 24 лютого 1891 р. конкурс на кращі оригінальні українські п’єси, що мали стати власністю Руського народного театру, яким опікувалося товариство «Руська бесіда». Останній термін подачі був визначений кінцем 1891 р. Конкурсна комісія, до складу якої входили представники «народовського» табору історики літератури Ом. Огоновський, Ол. Барвінеький, В. Коцовський, голова товариства «Руська бесіда» Д. Савчак і театральний референт цього товариства Є. Олсспицький, а також голова комісії — брат цісарського намісника Галичини граф Станіслав Бадені, розглянувши твори, надіслані па конкурс, 10 грудня 1891 р. визнала, що жоден з них не може бути відзначений (серед них була драма І. Франка «Украдене щастя»), і тому продовжили термін подачі п’єс до ЗО вересня 1892 р.

Очевидно, В. Лукич вирішив, що в ситуації, яка склалася з конкурсом,- І. К. Тобілевич має якісь шапси на успіх, а тому й попросив його надіслати п’єсу «Чабан» па його адресу до Станіслава, а вже він під якимсь, ним самим придуманим девізом, переслав її на адресу конкурсної комісії. У листі до В. Лукича від 3 жовтня 1892 р. І. Карпепко-Карий перепитує: «А що, чи поспів мій «Чабан» на конкурс?» (там же, с. 225).

У наступних листах І. К. Карпенка-Карого до В. Лукича згадок про «Чабана» немає. З інших джерел відомо, що ця драма брала участь у другому етапі драматичного конкурсу, який завершився 14 січня 1893 р., але відзначена не була. Член конкурсної комісії Є. Олесницький надрукував у журналі «Зоря» звіт «Драматичний конкурс