Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Це — тільки посмішка, тільки рефлекс.

Та, справжня — вона далека, як сон. Далека, як вечірній спогад, коли в м’яких обіймах втоми, в обіймах тиші, в мереживі примхливих арабесок — і минула боротьба, і минула юність. Так, це рефлекс, гострий, несподіваний.

І з гущавини парку, крізь цигарковий дим — та, далека, на старій, вкритій плющем, веранді. Цнотлива, з повільними рухами, вона виходить у білому вбранні і, стомлено глянувши, сідає у лонгшез. У неї на ногах розгорнута книжка, але вона зграбними пальчиками ліниво перегортає сторінки, примружує очі. Потім, позіхнувши, кривить в усмішці кінчики уст і тягне своєю мелодійною, немов у дитини, співомовкою:

— Papa… Je m’ennuie…[99]

— О, mon Dieu!..[100] Бідне дівчатко… Але ж чому, чому?

У неї гарненький песик, з пишним бантом на шиї, кольору d’orange, віддана спритна левретка, що забавно підстрибує або дрімає біля ніг на вишиваній подушці. Левретку можна посадити з собою за стіл, годувати із своєї ж тарілки або кинути з веранди, як м’яч, і потішатися з невдалого сальто.

Можна багато! Можна взяти фіакр, що вилискує на сонці, можна осідлати Stell’y і, впиваючись кришталевим повітрям степів, мчати в дубину — гриби, суниці, ожина, тьмяний чад і квітів і трав. Або — на луг, де свіжі, ще пітні покоси і надривний стогін мантачок. Або на гони плантацій, де запобігливий покрик доглядача і музика сотень напружених м’язів.

— Je m'ennuie…

Можна на річку — купальня, човен, кріпкий дух татарського зілля, гнучка хабаза в гобеленах заводей і темно-принадна глибінь. Можна до сусідів: чемні, старанні юнаки (теніс, крокет). Манікюрні, добірні слова і закрохмалені, добірні рухи, що мусять хвилювати своїм подвійним змістом, гострим натяком і солодким присмаком.

— Je m’ennuie… Je m’ennuie… — вигинаються куточки уст.

— Але ж, Сюзен… Тобі після міста треба поправлятись.

— Je m’ennuie…

Це слово мені врізалося в пам’ять, але тоді я не знав, що воно значить — тільки догадувався. Тоді мені доручили водовозну, засапану шкапу, і я щодня ловив це слово, пораючись біля куртин і газонів.

Ось — без шапки, засмаглий, в підкачаних штанях, я під’їжджаю бочкою.

Між ділом я чую одне і те ж незмінне, настирливе: je m’ennuie. Потім чую, що Сюзен лишається одна — вона так хоче.

Тихо.

Зацікавлений, я потай підводжу голову і бачу скерований просто на мене бінокль.

(Кого хотіли уважно розглядіти: наївного пейзана з власних буколіків чи надзвичайного представника з породи двоногих?)

Я сум’ятно й поспішно одвертаюся. Сюзен сміється. Сюзен каже, що біноклі не стріляють, і просить знову показати обличчя. Коли ж прохання не помагають, вона вдається до погроз. Моя упертість її дратує й знаджує. Вона кричить. І раптом падає мені на голову дорогий, в інкрустаціях, бінокль. Хапаю, розмахуюсь і… стримую себе. Мені подобається ця таємнича, гладенька річ.

— Ха-ха-ха! — дзвенить Сюзен. — Ти краще подивися в нього. Крути й дивись. Дивись на мене. Ха-ха!

Із покоїв метушливо виходить він, густобородий з сивизною. Здивування і радість.

— Papa! Ой, як смішно! Як смішно!..

Він щось відказує незрозумілою мовою, він довго, розколихано регоче, а я, перемагаючи образу, поволеньки кладу бінокль за пазуху.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сюзен заходиться ще дзвінкішим, щасливішим сміхом. Потім вона каже повернути їй річ, але я занімів, оглух. Вона підбігає. Вона торсає мене.

Я непохитний. Я почуваю, що коли й вийму цю гладеньку, гарненьку річ, то брязну нею об землю. І я скеровую очі впрост на Сюзен — на її обличчі враз відбивається сила моєї злості.

Знітилась. Сторожко одступилася.

— Ей, ти!.. — погрозливо долітає з веранди, але Сюзен кидається до сивого й затуляє йому рота.

Я спокійно кінчаю роботу і звиклим рухом смикаю шкапу за оброть.

Тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки з того бучавого яру, але ні твоя безславна смерть, ні твоє мерзенне життя не завадили тобі стати персонажем в цій благородній комедії. Ти незмінно й слухняно з’являлася щодня перед верандою.

Je m’ennuie, — і ти була свідком, як мелодійний голос щоразу запитував про бінокль, як смішно розмовлялося, як наївно умовлялося, як, нарешті, було наказано підійти до куртин уночі, коли заграє рояль. О, коли б старість не засушила в тобі до краю почуття романтики, ти, напевне, зрозуміла б, чому тебе, засапану та неохайну, попещено тоді ніжними ручками по холці. Але ти з традиційної пристойності тільки механічно дриґнула хвостом.

Я лежу в темряві під куполом трьох крислатих лип. Над квітами, над травами і наді мною гойдається чиясь печаль. Звуки спочатку несміливі, зривні, потім бистрі, жагучі. Вони переганяють одне одного, немов поспішають розповісти щось тривожне. Іноді надійно усміхаються. Але наближаються інші, загрозливі, сильні. І ось — борня. Біжать, біжать, аж поки, скрикнувши в боліснім завзятті, знеможено падають під стогін густих, невблаганних басів…

Je m’ennuie… — мабуть, зараз підспівує Сюзен, бо якось так безвихідно, тоскно.

Я починаю нетерпляче озиратись. Мені цікаво, що буде далі, але мені треба поспішати до Горіхової балки: сьогодні Купала і там — веселощі.

— Ах! — злегка одхитується Сюзен, коли я виходжу їй назустріч.

Ми довго мовчимо в глибокому напруженні.

— Так… — наважуюсь я і знову замовкаю.

— Тобі подобається?

— Що?

— Як я граю?

— Так.

— Це моє улюблене. Це — «Осіння пісня» Чайковського…

І вона сміється. Спідтиха, крадькома сміється.

— Ти ж все одно не знаєш Чайковського… Хі-хі-хі… А я тобі кажу. Ти ж і бінокля не знаєш… Хі-хі-хі…

Слухаю, як у тумані. Ні слова. Потім підіймаю з землі бінокль (я так надумав ще вдень) і подаю його власниці.

— Нащо?

— Не треба. Я пожартував.

Сюзен знизує плечима, нерішуче простягає руку. Я жду, що тепер вона мені скаже «вибач», але вона схиляє голову й сміється так незвичайно, ніби ущипливе, ніби сум’ятно, тихесенько сміється…

— Так… — знову кидаю я і цього разу пробую піти.

— Куди ти?

— На Купала.

Через кілька кроків Сюзен перебігає дорогу.

— Почекай!.. І я з тобою.

Горіхова балка. Вогнище. Узлісся, що за садом, здригається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку — метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.

— Агов!

Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю