Читати книгу - "Маг"

Давши мені роздивитися цей проект, Кончіс знову прикрутив ґнота.

— Перший рік окупації був цілком терпимий. Бракувало продуктів, і комендант, як і його підлеглі, закривав очі на незчисленні порушення приписів. Уявлення про окупацію як ненастанну боротьбу нещадних карателів із гнобленими тубільцями — це абсурд. Переважною більшістю австрійські солдати були люди в літах, понад сороківку, самі батьки родин — легка здобич сільських дітлахів. Якось улітку 1942 року, на світанні, літак союзників розбомбив німецьке судно з провіантом, яке по дорозі на Крит стало на якір у місцевій старій гавані. Судно затонуло. З глибини сплили сотні пачок з поживою й погойдувалися на поверхні. Ось уже рік острів’яни живилися тільки рибою й глевким хлібом. Не під силу їм було втриматися перед спокусою — м’ясом, молоком, рисом та іншим добром. Отож спускали на воду все, що могло плавати, й рушали по ласощі.

Хтось повідомив мене про це, і я побіг до гавані. Знав, що на мисі ґарнізонний кулеметник обстріляв літак союзників, і в моїй уяві вже манячила картина кривавої розправи. Але на місці я побачив, що острів’яни завзято виловлюють пакунки — за сто ярдів від кулеметника. Біля спостережного пункту стояв Антон і гурт солдатів. Ніхто ані разу не вистрелив. Цього ж ранку Антон викликав мене до себе. Звичайно ж, я обсипав його подяками. Він сказав, що подасть рапорт, а в ньому напише про селян, які виплили в човнах на допомогу німецьким морякам і врятували їх. А тепер комендант потребує кількох пакунків з провізією, щоб показати їх, коли спитають, що вціліло після бомбардування. Мені належить достачити ці пакунки. Решту слід вважати «затонулою і зіпсованою». Ось так і зникли залишки ворожости селян до коменданта і його солдатів.

Пригадую, одного разу ввечері, десь за місяць після цієї події, гурт підхмелених австрійців завів пісню в гавані. І раптом острів’яни відповіли їм співом. Спершу вояки, тоді селяни. По-німецькому й по-грецькому. Тирольська співанка і каламатіано. Дивовижне поєднання. Насамкінець австрійці співали місцевих пісень, а греки — австрійських.

Але це була вершина нашого короткого золотого віку. Хтось із австрійців, очевидно, був донощик. За тиждень після цих співів Антонів ґарнізон підсилили німецьким підрозділом — «для зміцнення морального духу». Одного дня до мене прийшов комендант, схожий на розсерджену дитину, й поскаржився: «Мені сказали, що я недалеко від того, щоб стати ганьбою вермахту, й рекомендували змінити поведінку». Його солдатам заборонили ділитися харчами з місцевими жителями, і ми дедалі рідше бачили австрійців у селі. Наприкінці листопада, після того як грецькі партизани підірвали міст біля Горгопотамоса, напруга посилилася. На щастя, односельці були дуже вдячні мені за м’якість попереднього режиму й сприйняли його загострення доволі спокійно — понад усяке сподівання.

…Кончіс перервав розповідь і двічі плеснув у долоні.

— Хочу показати вам Антона.

— Здається, я його вже бачив.

— Ні. Антон мертвий. Ви бачили актора, подібного до нього. А я вам покажу справжнього. Під час війни я мав невеличку кінокамеру й дві котушки плівки. Тримав їх до 1944 року, коли зміг проявити зняті кадри. Якість препогана.

Негучно застрекотів проектор. Згори впав сніп світла, його навели на екран і сфокусували. Розмиті, невиразні зображення.

Я побачив красивого молодика менш-більш мого віку. Той, з яким мені випало зустрітися тиждень тому, мав з ним тільки одну спільну рису — густі чорні брови. На екрані, поза всяким сумнівом, був бойовий офіцер. Добряком його не назвеш. Він трохи скидався на пілотів, ветеранів Битви за Англію[198], з їхньою напускною безтурботністю й байдужістю. Він ішов униз вуличкою вздовж високого муру — мабуть, повз житло Гермеса Амбеласа. Усміхнувся. Прибравши позу драматичного тенора, соромливо хихикнув. На тому закінчився десятисекундний кіноуривок. У наступному Антон пив каву й бавився з кішкою, що сиділа біля його ніг. Краєм ока глянув на кінокамеру — несміло та поважно, ніби йому заборонили усміхатися. Кадри невиразні, смикані, любительські. Наступний фраґмент. Колона солдатів марширує біля затоки. Сфільмовано згори, з якоїсь мансарди.

— Антон іде останнім.

Він злегка накульгував. За вояками видно широку набережну, де тепер стоять невелика острівна митниця і приміщення для рятівників, збудовані після війни. У фільмі цих будівель немає. Отже, це автентичні кінокадри, не сфальшовані.

Промінь світла згас.

— Це все. Я зняв більше, але один ролик засвітився. Вдалося врятувати тільки ці фраґменти. — Кончіс помовчав і повів далі: — За «зміцнення морального духу» в нашій частині Греції відповідав полковник СС Дітріх Віммель. На той час у країні постав рух Опору. Де на те дозволяли природні умови. Звичайно, з усіх островів тільки на Криті було можливо провадити партизанську війну. На півночі, зокрема на всьому Пелопоннесі, почала діяльність ЕЛАС[199] та інші організації. Їм скидали зброю з літаків. Десантувалися парашутисти — фахові диверсанти. Наприкінці 1942-го Віммеля перевели до Нафпліона. Перед тим цей полковник успішно служив у Польщі. Тепер мав під орудою південно-західну Грецію, а отже, й наш острів. Він застосовував прості методи. Впровадив своєрідний прейскурант: за кожного пораненого німця страчували десятьох заручників — місцевих жителів, а за кожного вбитого — двадцятьох. Як можна здогадатися, така практика себе виправдовувала.

Він мав під рукою банду добірних тевтонських недолюдків, які допитували, катували й страчували. Їх називали die Raben — круки, відповідно до емблеми, яку вони носили.

Я познайомився з Віммелем ще перед тим, як він набув лихої