Читати книгу - "Маг"

слави за свої паскудні діяння. Одного зимового ранку я почув, що на острів несподівано привезли моторним човном якесь велике офіцерське цабе. Того ж дня я дістав виклик від Антона. У комендатурі мене відрекомендували невисокому худорлявому чоловікові. Був він мого зросту й віку. Бездоганно акуратний. Вишукано ввічливий. Встав, перш ніж поручкатися зі мною. Знав англійську настільки, щоб зрозуміти, що я краще володію цією мовою. Коли я признався про свій духовний зв’язок з англійською культурою, про те, що навчався в Англії, він виголосив: «Велика трагедія нашого часу — це те, що Великобританія і Німеччина мусять ворогувати». Відтак Антон сказав, що полковник уже дізнався про наші музичні вечори й сподівається, що я пообідаю з ними, а потім поакомпаную в кількох піснях. Звичайно ж, довелося прийняти запросини — à titre d’office[200].

Полковник мені дуже не сподобався. Мав гострий, як бритва, погляд. Таких неприємних очей, як у Віммеля, я ніколи й ні в кого не бачив. Хоч там що мірили зором, та ні разу не зблисли людським почуттям. Тільки оцінка й холодний розрахунок. Уже легше витримувати погляд нелюда, розпутника чи садиста. А в нього були очі автомата.

Освіченого автомата. Полковник привіз із собою кілька пляшок рейнвейну. Обід був розкішний, таких страв я не бачив бозна-відколи. Ми трохи побалакали про війну — десь так, як про погоду. Віммель сам перевів балачку на літературу. Видно, що начитаний. Добре знав Шекспіра, чудово — Ґете і Шіллера. Навіть провів ряд цікавих паралелей між англійським і німецьким красним письменством, не всі з яких були на користь його рідного. Я зауважив, що він п’є менше, ніж ми, а Антон дав волю язику. Еге ж, ми вдвох фактично опинилися під спостереженням. Я втямив це, коли обід дійшов до половини. Полковник спостеріг, що я дійшов такого висновку. Ми з ним, старші віком, стояли на двох полюсах. Антон опинився поза межами цього двополюсника. Певна річ, Віммель міг тільки гордувати дрібним грецьким чиновником, і я мав би цінувати те, що зі мною поводяться як з джентльменом, як з рівнею. Але я своє знав.

Після обіду ми з Антоном виконали кілька lieder — пісень, і високий гість не скупився на компліменти. Потім сказав, що хоче оглянути спостережний пункт на тому боці острова, й запросив мене підтримати їм двом компанію. Ця споруда була не дуже важлива у військовому плані. Отож ми підплили моторкою до Муци, вийшли на берег і рушили до вілли «Бурані». На подвір’ї було повно військового манаття. Мотки колючого дроту, бункери й таке інше. Я був дуже радий, побачивши, що моє житло зовсім не пошкоджене. Вишикували солдатів, і полковник, стоячи поруч мене, звернувся до них з короткою мовою. Говорив, звісно ж, по-німецькому. Назвав мене «цей пан» і наголосив на тому, що треба шанувати мою власність. Мені запам’яталося ось що. На зворотній дорозі він зупинився, зауваживши якусь хибу в обмундируванні вартового біля брами. А тоді вказав Антонові на цю хибу й додав: «Schlamperei, Herr Leutnant. Sehen Sie?»[201]. «Schlamperei» — означає «нехлюйство, недбальство». Це слово пруссаки часто вживають, коли говорять про баварців і австрійців. Він очевидно натякнув Антонові про якусь колишню розмову. Ось і ключ до Віммелевого характеру.

Ми побачили його знову аж за дев’ять місяців. Восени 1943 року.

Добігав кінця вересень. Погожого надвечір’я до моєї оселі прудким кроком зайшов Антон. Я зрозумів, що трапилося лихо. Він тільки що повернувся з «Бурані», де відбувало службу дванадцять солдатів. Вранці четверо з них, що мали вільний час, пішли на Муцу купатися. Очевидно, геть забули про обережність, бо ж — ото ще Schlamperei! — полізли у воду всі разом. Вийшли один за одним на берег, перекидалися м’ячиком і засмагали. Ззаду них із лісу вийшло троє невідомих. Один мав автомат. Німці були приречені. Почувши стрілянину, унтер-офіцер, який чергував на віллі, повідомив коменданта по радіо й спустився на пляж. Застав там трьох мерців. Четвертий був ще живий і встиг розказати, що сталося. Партизани зникли, прихопивши зброю солдатів. Антон негайно пустився в моторці на той бік острова.

Бідолашний Антон. Він розривався між двома прагненнями — належно виконати свій обов’язок і забаритися з повідомленням цієї лихої новини страхітливому полковникові Віммелю. Знав, звичайно, що конче треба подати рапорт. Він так і зробив, але допіру ввечері, після того як побачився зі мною. У нашій розмові поділився зі мною міркуваннями, що доведеться мати справу з повстанцями-андарте, які приплили з материка вночі й навряд чи ризикнуть повернутися назад перед тим, як стемніє. Тож Антон обігнув острів, ретельно обстежуючи кожну бухту, де можна було б сховати човна. Незабаром знайшов цього човна. Його заволокли в прибережний ліс, навпроти Петрокараві. Тут не було над чим роздумувати. На такі випадки є виразна інструкція командування: відрізати шлях до відступу. Він спалив човна. Миші опинились у пастці.

Антон прийшов, щоб викласти мені суть справи й порадитися. На той час усі знали про віммелівський «прейскурант». Згідно з ним, ми заборгували полковнику вісімдесятьох смертників. Антон вважав, що вихід таки є — зловити партизанів і чекати Віммеля, який з’явиться на острові скоріше за все вже завтра. Ми принаймні доведемо, що вбивці не місцеві, що це agents provocateurs — аґенти-провокатори. Поза всяким сумнівом, це комуністи з ЕЛАС. Їхня тактика полягає у під’юджуванні німців на репресії, щоб ті своєю чергою зміцнювали бойовий дух греків. У вісімнадцятому сторіччі такий самий спосіб застосовували клефти, щоб бунтувати пасивних селян проти турків.

О восьмій вечора я скликав сільських старійшин і описав стан справ. Сьогодні вже пізно до чогось братися. Наш єдиний спосіб порятунку — завтра обшукати весь острів, гуртом з Антоновими солдатами. Старійшини лютували, що спокою й життю односельців загрожує така страшна небезпека. Вони пообіцяли всю ніч сторожувати причали й водозбірники, а вдосвіта розпочати пошуки партизанів.

Ба, опівночі я прокинувся від тупоту і гримання по