Читати книгу - "Спомини"

По-перше, його не скликував ні митрополит, ні жоден єпископ. “Ініціятивний гурток” не мав жодного права до того, і ніхто з церковної єрархії його до того не уповноважнював, а в Церкві ніхто сам собі нічого не бере, але йому дають посередньо від Христа. Про це, як сказано, є виразні постанови канонічного кодексу. Собор — це не мітинґ, щоби його міг скликувати будь-хто або якийсь підготовчий комітет, а нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом.

По-друге, в ньому не брав участи ні греко-католицький митрополит, ні жодний греко-католицький єпископ ним не провадив. А без їх участи і проводу, як сказано, не може відбутися жоден ні провінційний (митрополичий), ні єпархіяльний собор. Це зобов’язує не тільки греко-католиків, але і нез’єдинених православних, от хоч би Московську патріярхію. Тому Румунський патріярх одверто і досадно заявив і написав в “Журналі Московської Патріярхії”, що собор без єпископа — не собор, а збіговисько (зборище)[803]. А й світські радянські правники мені виразно говорили, що “без вас, як митрополита, радянські організатори ніяк не повинні були важитись на таку річ, як собор. А якщо хотіли мати собор, треба було би вас освободити з тюрми”. Очевидно, що про рішення відступства не могло би тоді бути й мови.

По-третє, ніхто і ніяк — ні я, як митрополит, ні мої оставлені заступники, ні єпископи, ні їх адміністратори — не уповноважнювали нікого до скликання і переводження собору.

6. Що митрополит і єпископи були арештовані, як деякі арґументують, і що вони були тому арештовані, щоби скликати “такий собор”, то це в управі митрополії і єпархії нікого не уповноважує до самозванства, а ще в такій важній справі, як собор. Сидів патріярх Тихон в тюрмі і ніхто не наважився скликати собор. Він тільки сам іменував свого блюстителя, а жоден собор не мав до того права.

7. Неправосильність Львівського з’їзду. Львівський збір, чи як сказав Румунський патріярх, збіговисько, не може обов’язувати навіть самих учасників збору, тому що це відступство, а воно як таке не може нікого обов’язувати. А щодо інших священиків і вірних, то нема вже й про що говорити. При тому вони не мали належної свободи. Згаданий нещасливець-відступник (Костельник) прилюдно говорив, що хто буде противитися т. зв. “возсоєдиненію”, то на основі приказу міністра Молотова буде з місця арештований. А міністру Молотову підчинялись тоді і предс. Карпов, і предс. Полянський, уповноважений по церковних справах. На останньому суді над мною священики виразно говорили, що до них приїздив Костельник з начальником МВС і грозив, що якщо не приступлять до “православія” і будуть опиратись (упорствуючі), то будуть безумовно арештовані. А коли вони сказали начальникові, що “вас то не обходить, ви ж безбожники і однаково вам католицтво і православіє”, — то почув таку відповідь: “Нам і Католицька Церква, і православна — один чорт, але нам потрібне православіє до політичних цілей”. Багато, біля сотні священиків зі страху і грижі совісти зійшло з розуму. Мені самому цей слідчий (Горюн) говорив виразно на слідстві після собору: “Але ми показали Ватиканові!” І в Москві 1953 р. від того ніхто не відпирався, але казали тільки, що “нам якось ніяково робити собор, а тепер його відкидати”, хоч не прикладали до нього ваги. І Вам відказуватися ще нині від монтування цього собору нема змислу, і ніхто, впрочім, вже не вірив і не повірить. А з другого боку уважати “собор” якимось осягом і ще нині його піддержувати Вам немає цілі, а навіть компромітує за кордоном і в краю.

8. Вправді, на зборище при кінці явились православні єпископи, але вони не були греко-католиками і до Греко-Католицької Церкви не можуть мати жодного відношення. Тоді нехай собі називають його “православним собором”, а не греко-католицьким. Ухвала відступства, чи, як казали, “возсоєдиненія” була переведена перед їх приходом, а всю акцію на соборі проголошення рішень і голосування проводив виклятий Костельник, а не єпископи. А щодо Пельвецького і Мельника, які були на “соборі” в “Ініціятивному гуртку” і предсідательстві, то вони ніколи не були греко-католицькими єпископами, і невідомо, чи вони перед смертю навернулися до Католицької Церкви. Вони свячені були пізніше як католицькі апостати.

9. Постанови Церкви, а не то Львівського збору, не обов’язують державу, бо вона відділена від Церкви. Якщо вона, держава, хоче заборонити Церкву, то бодай про людське око мусить зробити це окремим законом, а такого нема по нинішній день. Навпаки, Греко-Католицька Церква — одна виразно признана державою 1944 p., і ніхто того не скасував. Якщо би сама ухвала Церкви вистарчала, то не треба було би висилати делеґації до Москви в цілі її леґалізації, значить, Греко-Католицької Церкви. Ви, може, скажете, що Греко-Католицька Церква сама себе зліквідувала, то нема що заборонювати вже, — так, мабуть, арґументували (Вам, начальнику оперативного відділу) Ваші кепські дорадники-каноністи. Найперше, т. зв. собор не мав найменшого права ліквідувати Церкву, а навіть якщо би брати сам факт відступства, то вони могли тільки зліквідувати себе, — значить, ті священики, що відступили від Католицької Церкви, — але не зліквідована Церква. Бо не робив сего ні митрополит, ні єпископи, ні тисячі священиків і мільйони вірних. Вони поставлені лише адміністрацією поза законом всупереч всім правам Радянської Конституції.

10. Редакції збору. Появилися дві редакції “собору” чи два звіти. Перший — вірніший і дуже не то наївний, але і неумісний з своїми нерозумними, а то і смішними промовами організаторів. Хтось опісля уважав за вказане переробити його і надати, як казав патріярх, тому зборищу якусь приличнішу форму, бо перша редакція осмішувала всіх “подвижників” разом, а представляти “собор”, як він дійсно відбувся, було би компромітуючим.

11. Закінчення. Підсумуючи сказане, виринає питання: чим же властиво був і є Львівський збір 1946 p.? Відповідь ясна: нічим іншим, як невдалою імпрезою, якої не може вже направити ні зремотувати не то жоден державний церковний знавець справ, але навіть геніяльний муж стану при найліпшій волі і найкращому знанню. Одинокою рацією того збору було: “stat pro ratione voluntas”