Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.

— І правильно, — обізвався Генрі. — Чого б то нам з ним панькатися?

— Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Хлюпни-но мені джину, Аро.

— Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп'яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки, в укритті. Коли так, то це я винен.

— Зброя при ньому була?

— Ні. І особистого знака не було.

— Давай моє питво, — сказав Томас Хадсон. — А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?

— По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.

— Він хоч слово сказав?

— Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то вмить наче задерев'янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.

— Щоб показати, що може ще посміхатися, — докинув Віллі.

— А потім знепритомнів, — сказав Ара. — Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?

— Не знаю.

— Ну, беріть своє питво й ходімо нагору, — мовив Генрі. — Я не довіряю Пітерсові.

— Спершу з'їмо цю юшку, — сказав Віллі. — Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.

— Коли це допоможе йому заговорити, то не заперечую, — мовив Генрі.

— Мабуть, не допоможе, — відказав Віллі. — Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.

— Не чіпайте його, — сказав Томас Хадсон. — Він хороший німчура.

— Де ж пак, — мовив Віллі. — Всі вони хороші, коли згортають руки.

— Він не згортав рук, — заперечив Томас Хадсон. — Він просто помирає.

— І дуже гідно, — докинув Ара.

— То й ти вже став німцелюбом? — запитав його Віллі. — Тепер вас із Пітерсом двоє.

— Замовкни, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— А ти чого? — обернувся до нього Віллі. — Хто ти такий? Захеканий ватажок купки завзятих німцелюбів.

— Ходім зі мною, Віллі, — звелів Томас Хадсон. — Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.

Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.

Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. В такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:

— Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.

— Тобою, — відказав Віллі. — Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?

— Знаю. Що ще?

— А те, що отой сучий Пітерс і сучий німчура засмерділи тут усю корму. Та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?

— Як він куховарить?

— Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.

— Куди краще.

— В гузно все це, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити інакше. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.

— Та я й не занапащаю, — відказав Томас Хадсон. — Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.

— Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест, — сказав Віллі. — А ти подумай краще про курв.

— До них же ми й керуємо.

— Оце інша розмова.

— Ти вже одійшов, Віллі?

— Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — І про тих на острові теж добре подбали.

— Так, — мовив Віллі. — Оце ж бо й страшно, правда?

До кубрика зайшов Пітерс. Він завжди поводився як військовий моряк, навіть коли бував не в найкращій формі, і дуже пишався тією дисципліною без зайвих формальностей, що була правилом на судні. З усієї команди він як ніхто умів з цього користатися. Але тепер зайшов, став струнко, віддав честь, виказавши тим, що він уже п'яний, і промовив:

— Томе… тобто, сер. Він помер.

— Хто помер?

— Полонений, сер.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Запусти свій генератор і спробуй зловити Гуантанамо. — У них щось має для нас бути, подумав він. — Полонений нічого не сказав? — спитав він Пітерса.

— Ні, сер.

— Віллі, — мовив Томас Хадсон. — Як ти себе почуваєш?

— Чудово.

— Візьми кілька магнієвок і сфотографуй його в профіль з обох боків, потім стягни з нього ковдру та шорти й зроби знімок на повний зріст так, як він лежить там на кормі. А тоді ще один анфас голови й так само на повний зріст.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі.

Томас Хадсон піднявся на місток. Невдовзі він почув, як загув генератор, і побачив короткі спалахи магнієвих ламп. Вони там, нагорі, де все міряють на числа, не повірять і тому, що ми захопили хоч такого німця, подумав він. Ніяких доказів немає. Скажуть, що це був просто труп, якого викинули з підводного човна, а ми підібрали. Треба було сфотографувати його ще живого. Е, та ну їх к бісу. Може, завтра ми злапаємо й інших.

До нього підійшов