Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

• Почуття неприязні до Києва трансформувалося тут в «антифашистську» й «антинаціоналістичну» риторику.

• Поза окупованим Кримом Донбас мав найвищий в Україні відсоток населення, що вважало перемогу Радянського Союзу над нацистською Німеччиною найважливішою подією в історії (96%), що поєднувалося із глибоко вкоріненою ворожістю до українського націоналізму й до спроб вшанування його лідерів та організацій.

• До історичних подій, що викликають позитивне ставлення, більшість (55%) мешканців краю відносили заснування Російської імперії.

• Донбас має меншу кількість релігійних громад і парафіян, ніж західні та центральні області України. Історична іронія полягає в тому, що найбільша частка парафій Московського патріархату в Україні була розташована в україномовних (і знаних як «помаранчеві» після виборів 2004 року) регіонах. До 2014 року релігійний вакуум, успадкований від десятиліть радянського державного атеїзму, на Донбасі заповнювали головно протестантські церкви.

Ставлення громадської думки до розпаду СРСР є досить промовистим показником ностальгії за радянським минулим та барометром проросійських настроїв в Україні. Найвищі показники негативного сприйняття подій 1991 року демонстрували Донбас (70%), Харківська область (52%) та середня Наддніпрянщина (49%). Ці цифри відобразили суттєву відмінність між областями сходу: на Донбасі лише 12% опитаних позитивно оцінювали розпад СРСР, тоді як на Харківщині — 31%, а на Дніпропетровщині й Запоріжжі — 39%[1310]. Нижчий рівень ностальгії за радянським минулим та вищий рівень українського патріотизму серед місцевого населення сприяли провалу планів проросійських заколотників і перемозі проукраїнських сил у Харкові та Дніпрі (тоді Дніпропетровськ) навесні 2014 року. В цих областях мова не ставала на заваді взаєморозумінню, адже російськомовні українці переважали і серед проросійських, і серед проукраїнських учасників революції. Усі представники одеських підрозділів самооборони, з якими автор книги спілкувався у червні 2015 року, були російськомовними.

Політична культура населення Одеси та Харкова істотно відрізнялася від донецької, позаяк серед одеситів та харків’ян переважали студенти та представники малого і середнього бізнесу, а серед мешканців Донбасу — робітничий клас. В Одесі завжди спостерігався високий рівень політичної апатії, а політичні партії залишалися слабкими, адже більшість людей цікавилися пошуками можливостей для заробітку. Економіка та бізнес домінували над одеською політикою, а проросійські групи зіштовхнулися із труднощами при спробі мобілізувати своїх прихильників, особливо після сутичок 2 травня 2014 року між проросійськими та проукраїнськими силами. Завдяки численним кав’ярням, ресторанам і нічному життю Одеса більше нагадує Київ та Львів, а не міста Донбасу, де мешканці, як і за радянських часів, зазвичай зустрічалися вдома чи у приватному секторі. Представники робітничого класу Донбасу не часто виїжджали за межі свого міста чи регіону, а якщо й подорожували, то майже завжди до Росії[1311]. В Одесі все було зовсім інакше: «Ми, одесити, краще обізнані, завдяки морякам і торгівлі у нас здавна був зв’язок зі світом, — говорив шахіст-гросмейстер і член оргкомітету одеського Євромайдану Михайло Голубєв. — Ми “інтернаціональні”, ліберальні за духом і орієнтовані на бізнес»[1312].

Конфлікт в Одесі, яка розташована значно далі від російського кордону, початково здавався менш помітним, ніж харківський. Однак під час подій 2 травня 2014 року в Одесі загинуло 48 осіб. З Росії до Одеси прибуло значно менше «політичних туристів», ніж до Харкова, але частина провокаторів і зброї потрапила до міста із придністровського регіону Молдови, де триває заморожений конфлікт (це підтвердила автору професор Одеського національного університету Ольга Брусиловська, яка у квітні-травні 2014 року бачила у наметовому містечку російських маріонеток перед Будинком профспілок автомобілі з придністровськими номерами). Сепаратизм підтримувала також частина болгарського населення півдня Одещини, яка традиційно голосувала за Партію регіонів та КПУ. Ключове значення для перебігу протистояння як у Харкові, так і в Одесі відіграли мобілізація російськомовних українських патріотів, вірність Україні основної частини місцевих сил безпеки, а також позиція місцевих політичних та бізнес-еліт.

Попри ці перепони, Росія намагалася проголосити тут «Одеську народну республіку» («ОНР»). Аудіозаписи розмов радника Путіна Сєрґєя Ґлазьєва та розслідування, проведене журналістами одеського телеканалу «Думская ТВ», свідчать про зв’язки Москви з місцевими російськими націоналістами та неонацистами, які утворили наприкінці лютого 2014 року «одеську дружину». «Одеська дружина» на чолі з Денисом Яцюком розпочала бійню 2 травня розстрілом проукраїнських учасників маршу. Іншою активною організацією в Одесі стала Спілка православних громадян України. Ґлазьєв та «глава» окупаційної адміністрації Криму Сергій Аксьонов обіцяли одеським російським націоналістам, що до Одеси прибудуть російські «зелені чоловічки», якщо органи місцевої влади та самоврядування засудять український уряд, що постав після Євромайдану, а потім проголосять «ОНР» і попросять Росію про допомогу[1313]. Але московські плани зазнали поразки, оскільки на протидію їхній реалізації мобілізувалися місцеві українські патріоти, а Одеська обласна рада ухвалила рішення про засудження російської агресії.

З огляду на висновки експертів Ради Європи, чотири з п’яти випадків займання полум’я в одеському Будинку профспілок 2 травня 2014 року спричинили російські націоналісти, оскільки «загоряння в осередках, окрім першого [у фойє], сталося внаслідок підпалу особами, які знаходились на момент загоряння всередині приміщення». Вогонь охопив усю будівлю після того, як у барикаду біля головного входу влучило кілька «коктейлів Молотова», що летіли з обох боків