Читати книгу - "Зірки Егера"

— Якби ж то він був інший... Уявімо навіть, що він чесний чоловік. А що коли хтось із офіцерів віддасть вашій милості який-небудь військовий наказ? А до того ж можуть бути й такі загони, куди делі не пускають. Близько до гармат, само собою, сторонніх не підпускають. Десь та й упізнають, що ви, добродійко, чужа і з якоюсь метою затесались до них у табір.

— І схоплять...

— Хай навіть і не схоплять. Але Юмурджак все одно вас не випустить зі своїх рук.

Ева зітхнула. Вона розв'язала торбу, вийняла хліб і холодну курку, виклала все на жорно.

— Поїмо, Міклоше.

Нарешті смерклось. Замовк гарматний гуркіт. У темряві поволі всі повлягалися спати.

Ева витягла з торби в'язочку свічок, викресала вогонь, запалила свічку тліючим трутом.

Опівночі Міклош, скрадаючись, виліз із шатра й за кілька хвилин повернувся з жердиною завтовшки з руку.

Жердину просунули в дірку жорна і зрушили його з місця.

Під каменем не було нічого, крім вологої темної глини та кількох чорних жуків.

Ева з усієї сили тупнула ногою в тому місці, де лежало жорно.

Вона ніби запитувала землю: «А може, тут порожнеча?»

Земля глухо відізвалась: порожнеча.

Ева вийняла з сумки лопату без держака, прикріпила її до ратища списа і почала копати. Міклош розривав землю руками.

На глибині двох п'ядей лопата стукнулась об щось тверде. Це була дубова дошка, дуже товста, але вже зогнила. Її викопали й викинули. Під дошкою зяяла темна яма, в яку вільно міг пролізти чоловік.

Спочатку довелося спуститися на десять східців, а там яма йшла вшир. Вона виявилася викладеною каменем, наче погріб. Йти можна було не згинаючись.

Повітря було затхле. Темрява. Подекуди на стінах білів наліт селітри. Віяло вогкістю й холодом.

Попереду зі свічкою йшов Міклош. Траплялося, що ступали по кісточки у воді, іноді зашпортувались об каміння, що впало зверху. Тоді Міклош обертався і застерігав:

— Обережніше, тут камінь!

Подекуди їхні кроки лунко відбивалися під склепінням. А це означало, що тут напевно є ще й другий потаємний хід. Що за люди їх прокладали? Коли зводився замок Егер, історію ще не написали. Хто знає, які племена жили у цих краях!

— Обережно, пригніться!

Прохід деякий час спускався під ухил, а далі пішов уверх, а склепіння нависало все нижче й нижче. Міклош уже пробирався навкарачки. Ева зупинилась.

— Міклоше, пройдіть далі,— сказала вона.— Якщо цей прохід закладено, нам треба повернутися по лопату.

Міклош зі свічкою поповз далі. Промінь світла слабшав і слабшав, нарешті зовсім зник. Ева залишилася сама у темряві.

Вона опустилася на коліна й почала молитися:

— Господи, змилуйся наді мною, нещасливою блукачкою!.. Чи бачиш ти мене, боже, у цій пітьмі безпросвітній?.. Від мого Гергея мене відділяє всього кілька кроків... Невже ти з'єднав нас для того, аби страждали ми зараз у гіркій розлуці? Почуй мене, отче милосердний, тобі відкриваю я своє зболене серце... Господи, тут, під п'ятою ворога, у чорній глибині земній, благаю тебе: дай мені обняти мого Гергея!

Вдалині сяйнув вогник, потім з'явився Міклош. Він повз на череві, згодом звівся, згорбившись, все чіткіше виступаючи з темряви.

— Звідси кроків за двадцять прохід усе звужується, потім десь метрів за десять стає просторим і розгалужується на два рукави. Але обидва ці ходи засипані.

— Міклоше, йдіть назад по лопату. Копатимемо до ранку. Але ви, Міклоше, через кожну годину мусите з'являтися перед, наметом, щоб не викликати якоїсь підозри.

Юнак мовчки скорився.

— Якщо я, Міклоше, побачу свого чоловіка,— сказала Ева,— ми віддячимо вам за вашу доброту. Добо любить його як рідного сина. І Гергей влаштує вас писарем у Добо.

— Ні, я не погоджуся,— відповів Міклош.— Дитина пропала з моєї вини, і я мушу вам допомогти. Коли ж її знайдемо, я візьму в руки мандрівницьку патерицю і піду до школи.

Бідний, добрий Міклоше! Ніколи вже не доведеться тобі ходити до школи.

На день святого Михайла штурм вирував до самого полудня. Після обіду обидві сторони чекали, поки прохолонуть гармати. З фортеці линув тужливий псалом. Унизу, під стінами фортеці, табірні дервіші й священнослужителі складали на підводи мертвих і важкопоранених, які самі не могли зіп'ятися на ноги.

Мури фортеці були залиті кров'ю і зовні і зсередини. На вежах і в тих чотирьох місцях, де ворог кидався на приступ, жінки засипали попелом і камінним пилом чорні калюжі крові. З вишки