Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет 📚 - Українською

Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Привид мертвого дому. Роман-квінтет" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 170 171 172 ... 227
Перейти на сторінку:
наклепом, при цьому вона невдячно не врахувала, що це я підставив їй стільця, аби не впала, бо бабця і не збиралася цього чинити. Баба заявила, що вона хоче піти до себе в село, бо тут їй не дають жити і морять голодом. Бабця сіла на стільця навпроти і почала лагідно бабу втішати, резонно кажучи, що дорога до села далека і навряд чи вона туди добереться, що їй треба миритися із зятем, тобто з моїм татком, і дочкою, бо старість — не радість. Сказавши це, бабця підбила долішню щелепу під горішню й замовкла, а баба Ганя знову почала оповідати, як їй болить усе тіло, і це тому, що її побив мій татко. Потім вона почала згадувати своїх покійних родичів, бо вони почали останнім часом до неї з’являтися, але тих родичів я не знав. Сказала, що останнім часом сняться їй саме покійні, отже, очевидно, й сама вмиратиме, хоч їй цього страх як не хочеться — баба Ганя знову заплакала. Бабця на ту мову строго зауважила, що Бог створив так (раніше Бога бабця згадувала вельми рідко, вона, як і я, була продукцією атеїстичного виховання), щоб людина не знала свого смертного часу — і це велике благо. Отож не треба думати про смерть, бо тим самим її начебто кличеш до себе.

— А я от не боюся вмерти, — похвалилася бабця, — і до мене ніякі покійники не приходять. А ви ж набагато молодша за мене.

Це був тонко вирахуваний «підкол» — бабця погоджувалася з тим, що той, до кого починають навідуватися покійники, має вмерти, а от вона, слава Богу, ще вмирати не збирається. Але такі тонкі речі не доходили до баби Гані — після тих відвідин, коли до бабці забігла мама й забрала звідти матір свою, бабця зневажливо сказала мені:

— Ти подиви! Вона учителькою була, але зовсім не знає мови. Як вона тих нещасних дітей учила? — Сама бабця розмовляла досить чисто і навіть пишалася з того.

Але мама прийшла за бабою потім. Поки що розмова тривала. Баба Ганя знову згадала покійних родичів, а тоді й замовкла, широко розплющивши очі — щось їй там думалося чи ввижалося.

— Може, я у вас тут ляжу? — спитала раптом, і бабця так була уражена, що аж беззубого рота розтулила, що з нею траплялося рідко, адже зубів у неї не було, і вона про це завжди пам’ятала.

— Скоч-но, Толику, до мами, — наказала вона коротко. — Хай її забере.

Я скочив, і мама бабу Ганю забрала, але відтоді та не раз чвалала до бабці, сідала в неї, і вони в такий спосіб, як оце оповів, балакали, очевидно, баба Ганя знайшла в бабці свою сповідницю, що мене, зрештою, не переставало дивувати. Завершувалися ці візити завжди однаково, тобто баба Ганя просила дозволу в бабці прилягти, а це значило, що треба її звідси забирати. Коли мене під рукою не було, бабця тричі стукала в стінку, і мама незмінно на той стукіт з’являлася.

Але якось баба Ганя вирішила з нашого обійстя піти. Спустилася зі сходів, але не завернула до бабці (я сидів у цей час у шезлонгу і читав Фенімора Купера, захоплюючись неймовірними пригодами Звіробоя), а подибала просто до хвіртки. Відчинила її (я вже не читав, а пильно за нею стежив) і вийшла на вулицю. Стала й довго стояла, дивлячись на гори сміття й буйно порослі бур’яни, в глибині яких галасували п’яниці, а тоді подалася стежечкою між ті купи. Але далеко вона не зайшла, бо раптом похитнулася й сіла на одну з менших куп, підімнувши під себе розкішного куща лободи. Я гукнув маму, і та, охнувши і чортихаючись, побігла до втікачки.

— Чого пішла з двору? — пронизливо закричала, аж у бур’янах звівся один із п’яниць, здається Людиноподібний.

— Не чіпай мене, — спокійно сказала баба Ганя. — Ти ж викинула мене на смітника.

— Горе ти моє! — крикнула мама й почала підіймати з бур’яну бабу Ганю. — Ану вставай!

— Нє! — сказала баба Ганя. — Ти викинула мене на смітника, я тут посиджу й повернуся в село. Там мені буде лучче.

Ясна річ, мама не могла підняти бабу, п’яниць для цього їй гукати, певне, не хотілося, татка не було, бабця для підйомних робіт не годилася, отже, мама заплакала й спитала жалібно:

— Ну, чого ти мене перед людьми ганьбиш? Я тобі годжу, як болячці, а ти мене ганьбиш. Хіба я викидала тебе на смітника?

— Ну да, — спокійно відказала баба Ганя. — Тут мені й місце.

Тоді мама махнула рукою, втерла хвартухом сльози, вийняла інгалятора, дихнула з нього й пішла додому, а баба Ганя продовжувала сидіти на смітнику і вже, певне, уявляла, що їде в село, а будяк, котрий біля неї ріс, мабуть, уявився їй люб’язним співподорожником, бо вона почала скаржитися будякові, як їй важко жити на світі, як їй болить усе тіло, бо зять, чоловік її дочки, щодня б’є її палицями, а те мале гаденя (тобто я) коле її голками, і вона б залюбки те гаденя зачавила, коли б більше мала сили в руках. Я все це чув, бо покинув читати Фенімора Купера й проліз через кущі ближче до баби, сховавшись у заростях, мені було зовсім не смішно, що вона отаке варнякає, я смутно подумав, що ми в цьому домі усі страшенно самотні: і татко, і я, і мама, і баби, але водночас нероздільно одне з одним зв’язані, що нас розділяють прозорі, але непробивні стіни, але саме ці стіни й зводять споруду нашого дому, і в цьому є якась не зрозуміла мені, нерозумна, але дивна рація. А може, я тоді ще не міг так мудро думати, може, так думаю зараз, відтворюючи ті давно виблідлі сцени, але щось таке подібне відчував, тому я, давлячись їдкою тугою, раптом вийшов із кущів й безбоязно підійшов до баби Гані, покірно став перед нею й мовив, опустивши голову:

1 ... 170 171 172 ... 227
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"