Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Вибач, я не діставатиму тебе, поки ти читаєш, — сказала вона.

Гаррієт одразу ж пошкодувала.

— Мамо, що? — Вона відсунула енциклопедію.

— Нічого страшного. — Мама відвела погляд, затягнула пояс халата.

— Мамо? — Гаррієт гукнула їй у коридор, але двері спальні — трохи занадто ввічливо — зачинилися. — Мамо, пробач…

Чому вона така злобна? Чому вона не може поводитися так, як того хочуть інші люди? Гаррієт сиділа на дивані й картала себе; а гострі неприємні думки перекидалися в неї в голові ще довго після того, як вона піднялася й потрюхикала до ліжка. Тривога й провина стосувалися не лише матері — та й навіть поточної ситуації, — а розходилися повсюди, і найбільше її мучила ситуація навколо Іди. Що, як в Іди стався інсульт? Чи її збила машина? Так буває, і тепер Гаррієт надто добре розуміла: люди вмирають, отак легко, валяться просто на землю. Чи повідомить про це Ідина донька? Чи — більш напевне — вона припустить, що нікого в домі Гаррієт це не цікавить?

Крізь сон Гаррієт — вкрита кусючим в’язаним пледом — вовтузилася, металася й викрикувала звинувачення й накази. Час від часу серпнева зірниця просвічувала кімнату синім. Вона ніколи не забуде, як її мама обійшлася з Ідою: ніколи не забуде й ніколи цього не пробачить, ніколи. Та хоч як вона лютувала, Гаррієт не могла зачерствіти серцем — принаймні не до кінця — до мук материної туги.

І найбільше за все мучило те, коли мама намагалася вдавати, що ніякої туги нема. Вона дибуляла вниз у піжамі, падала на диван перед безмовними доньками, наче якась трохи несповна розуму нянька, пропонувала якісь «веселі» заняття, ніби в них просто велелюдні дівочі посиденьки. Обличчя в неї було розпашіле, очі світилися; проте під цією легковажністю ховалося щось завзяте й жалюгідно силуване, аж Гаррієт хотілося ридати. Мама хотіла грати в карти. Вона хотіла готувати таффі — таффі132! Хотіла дивитися телевізор. Щоб вони всі з’їздили в заміський клуб на стейк — що неможливо, бо їдальня в клубі у понеділок навіть не працює, що вона собі думає? А ще вона мала повно страхітливих запитань.

— Ти не хочеш купити ліфчик? — запитала вона в Гаррієт, а ще: — Хочеш запросити когось із друзів? — або: — Хочеш, з’їздимо в гості до вашого батька в Нешвілл?

— Думаю, тобі варто влаштувати вечірку, — сказала вона Гаррієт.

— Вечірку? — недовірливо запитала Гаррієт.

— Ну, таке, невелику вечірку з кока-колою й морозивом для твоїх однокласниць.

Від жаху Гаррієт відібрало мову.

— Тобі варто… проводити час із людьми. Запроси їх. Дівчаток свого віку.

— Навіщо?

Мама Гаррієт недбало махнула рукою.

— Ти скоро будеш уже в середній школі, — сказала вона. — Ще трохи, і думатимеш про котильйон. Ну, й чирлідинґ, і модельний загін.

«Модельний загін?» — отетеріло подумала Гаррієт.

— Найкращі дні життя в тебе ще попереду. Я думаю, Гаррієт, що в середній школі ти засяєш по-справжньому.

Гаррієт поняття не мала, що на це можна сказати.

— Це через твій одяг, так, котику? — Мама подивилася на неї з жалістю. — Тому ти не хочеш запросити своїх подружок?

— Ні!

— Поїдьмо разом у Мемфіс, у «Янґленд». Купимо тобі трохи гарних одежинок. Нехай тато за це заплатить.

Материні перепади настрою діяли на нерви навіть Еллісон, принаймні так здавалося, бо Еллісон без пояснень почала проводити дні й вечори не вдома. Почастішали телефонні дзвінки. Двічі за тиждень Гаррієт брала слухавку, коли дівчина, що представлялася як Труді, просила покликати Еллісон. Хто така «Труді», Гаррієт не запитала й цим не переймалася, але з вікна спостерігала за тим, як Труді (тьмяна постать у коричневому «крайслері») зупиняється біля будинку, щоб забрати Еллісон, яка босоніж чекає біля бордюру.

Іншим разом Пембертон приїжджав по неї на своєму ніжно-блакитному «кадилаку», і вони обоє від’їжджали, ні вітаючись із Гаррієт, ні запрошуючи її. Гаррієт сиділа нагорі біля вікна своєї затемненої спальні, після того як вони проревіли далі вулицею, і вдивлялася в тьмаве небо над колією. Десь там удалечині вид­нілися вогні бейсбольного поля, вогні автокінотеатру «Джамбо». Куди вони їдуть, Пембертон з Еллісон, у таку темінь, про що вони розмовляють? Вулиця досі виблискувала після денної грози; угорі крізь рвану діру в грозових хмарах сяяв місяць, тож бурунисті краї омивало помпезне синюшне світло. Далі — крізь розколину в небі — усе було ясно: холодні зорі, нескінченна даль. Ніби заглядаєш у чистий басейн, який здається мілким, якихось кілька сантиметрів, а як кинеш у ту лискучу воду монетку — вона падає й падає, розкручується вічно вниз і так і не сягає дна.

— Яка в Іди адреса? — запитала одного ранку Гаррієт в Еллісон. — Хочу їй написати, розповісти про Ліббі.

Будинок стояв розігрітий і нерухомий; на пральній машині, наче паскудні купи награбованого, лежали гори брудного одягу. Еллісон відірвала порожній погляд від своєї тарілки кукурудзяних пластівців.

— Ні, — промовила Гаррієт після довгої невіри.

Еллісон відвернулася. Нещодавно вона почала підмальовувати очі темним кольором, через що здавалася ухильною, неговіркою.

— Тільки не кажи, що ти не запитала! Ти нормальна взагалі?

— Вона мені не дала адресу.

— А ти не запитала?

Мовчання.

— То що, не запитала? Ти нормальна?

— Вона знає, де