Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Сонечку? — Мамин голос із сусідньої кімнати: послужливий, нестерпний. — Щось шукаєш?

Після довгої мовчанки Еллісон — не підіймаючи очей — продовжила їсти. Хрускіт пластівців був нудотно-гучний, ніби підсилений хруст якоїсь листоїдної комахи з передачі про природу. Гаррієт відсунулася в кріслі й стала метати поглядом по кімнаті в безцільній паніці: про яке місто казала Іда, про яке саме місто, яке тепер прізвище в її доньки? Та й навіть якби Гаррієт знала, чи це щось змінило б? В Александрії Іда не мала телефона. Завжди, коли з нею необхідно було зв’язатися, Еді мусила брати машину і їхати до її дому — який був навіть не будинком, а кривобокою коричневою халупою на подвір’ї з утрамбованої землі, без трави, без доріжки, лише грязюка. Коли одного зимового вечора Еді з Гаррієт привезли Іді на Різдво фруктовий пиріг і мандарини, з іржавого залізного димоходу вилася нитка диму. Спогад про Іду, що з’явилась у дверях, — здивована, освітлена фарами, вона взялася витирати долоні об брудний фартух — здушив Гаррієт несподіваною гострою журою. Іда їх не запросила, але картинка, яку Гаррієт мигцем встигла побачити крізь прочинені двері, тоді наповнила її ніяковістю й сумом: старі бляшанки з-під кави, вкритий цератою стіл, а на гачку — старий потріпаний светр, що пропах димом, — то був чоловічий светр — його Іда носила взимку.

Гаррієт розтулила пальці лівої руки, потайки оцінила поріз, який вчинила собі на м’ясистій частині долоні швейцарським армійським ножем у день після похорону Ліббі. У задушливій безпросвітності мовчазного будинку рана змусила її вереснути від подиву. Ніж дзенькнув на підлогу туалету. З очей, які вже пекли й боліли від плачу, бризнули свіжі сльози. Гаррієт скрутила руку й щосили стиснула губи, коли на тьмяні кахлі закапотіли чорні монети крові; вона все роззиралася навколо, по кутах стелі, ніби очікуючи якогось порятунку згори. Біль дарував химерне полегшення — крижаний і зміцнювальний, він по-своєму, жорстоко її заспокоював і змушував зосередитися. «Доки біль припиниться, — сказала вона сама собі, — доки рана загоїться, мені вже не буде так погано через Ліббі».

І поріз уже загоювався. Уже не так боліло, хіба коли певним чином затискати долоню. У маленькій дірочці від ножа спузирилася винна облямівка шрамової тканини; її було цікаво роздивлятися, ніби маленьку балабушку рожевого клею, і Гаррієт вона приємно нагадувала про те, як Лоуренс Аравійський палив себе сірниками. Очевидно, такі ритуали зміцнюють характер. «Головне, — говорив він у фільмі, — не зважати на те, що воно болить». Гаррієт починала розуміти, що в такій широкій хитросплетеній системі страждань вивчити цю хитрість — украй важливо.

Так і минув серпень. У Ліббі на похороні священник читав псалми.

— Не сплю і сиджу, мовби самітня птаха на даху. — Він сказав, що час лікує всі рани. Але коли?

Гаррієт подумала про Гелі, який під пекучим сонцем грає на футбольному полі на тромбоні, і це їй також нагадало псалми. «Хваліть Його зі звуком сурми, хваліть Його на арфі і на гуслах». Думки в Гелі не пірнали кудись глибоко; він жив собі на сонячному мілководді, де завжди тепло й світло. Він пережив десятки економок. Так само він не розумів побивання за Ліббі. Гелі не любив старих людей, він їх боявся; не любив навіть власних діда з бабою, що жили в іншому місті.

А от Гаррієт сумувала за своєю бабусею й двоюрідними тітками, а вони були надто зайняті, щоб приділяти їй увагу. Тет збирала речі Ліббі: складала постіль, натирала срібло, скручувала килими, ставила драбини, щоб знімати штори, і намагалася визначитися, що робити з речами в шафках, кедрових скриньках і шафах.

— Сонечку, ти мій янгол-помічник, — сказала Тет, коли Гаррієт подзвонила їй і запропонувала допомогти. Та хоч Гаррієт таки вирушила туди, їй забракло сміливості піднятися передньою доріжкою — аж настільки її шокувала разюча зміна атмосфери в будинку Ліббі: заросла бур’янами клумба, недоглянутий газон, трагічний присмак безгосподарності. Штор на передніх вікнах у Ліббі не було, і їхня відсутність вражала; усередині над каміном у вітальні на місці дзеркала тепер біліла лише велика сліпа латка.

Настрахана Гаррієт завмерла на тротуарі; тоді обернулася й побігла додому. Того вечора — від сорому за себе — вона подзвонила Тет, щоб попросити вибачення.

— Ну так, — мовила та голосом далеко не таким приятельським, як Гаррієт хотілося б. — Я ще подумала, що ж сталося.

— Я… я…

— Слухай, сонце, я втомилася, — перервала Тет; і голос у неї справді був виснажений. — Я тобі можу чимсь допомогти?

— Її будинок змінився.

— Так, змінився. Там важко перебувати. Вчора я сиділа за тим її благеньким столиком на кухні, де гори коробок, і все плакала й плакала.

— Тетті, я…

Гаррієт і сама розплакалася.

— Слухай, сонце. Я дуже вдячна, що ти думаєш про Тетті, але буде швидше, якщо я все сама там пороблю. Бідне янголя. — Тепер уже й Тетті плакала. — Як закінчу, зробимо разом щось гарне, добре?

Навіть Еді — чітка й незмінна, наче профіль на монеті — якось змінилася. Після смерті Ліббі вона схудла; щоки в неї запали, і вона ніби змаліла. Гаррієт після похорону її майже й не бачила. Чи не щодня вона їздила новою машиною на площу на різні зустрічі з банкірами, юристами й бухгалтерами. З майном у Ліббі був повний безлад, здебільшого через банкрутство Судді Кліва та його плутані прикінцеві спроби розділити й приховати залишки своїх активів. Значна частина цього гармидеру відбилася аж на дрібній замороженій спадщині, яку він передав Ліббі. Мов на біду: містер Ріксі, старий, якому Еді стукнула машину, подав на неї в суд через «стрес і психологічні муки». На домовленості він не йшов; здавалося, справа неминуче опиниться в суді. Хоч Еді з цього приводу мовчала й сприймала все стоїчно, очевидно, що це її бентежило

— Ну, але ж ти справді там винувата, — казала Аделаїда.

З часу аварії її турбують головні болі, розповідала Аделаїда; їй не кортіло «бавитися з коробками» в Ліббі; вона була