Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

сама не своя. Пополудні, подрімавши («Дрімати!» — обурювалася Тет, ніби й сама не хотіла б трохи покуняти), вона йшла до будинку Ліббі, пилососила килими й оббивку (що було зайвим), а також перевпорядковувала коробки, які Тетті вже спакувала, проте здебільшого вона вголос переймалася майном Ліббі; тому провокувала Тетті й Еді гарячою, проте очевидною підозрою, мовляв, Еді зі своїми адвокатами хочуть позбавити її, Аделаїду, того, що вона називала своєю «часткою». Вона щовечора телефонувала Еді й у всіх нестерпних деталях розпитувала, що там сьогодні в адвокатів обговорювали (сама скаржилася, що адвокати обхо­дяться надто дорого і вона боїться, що її «частку» «з’їдають» юридичні витрати); також вона в цих дзвінках передавала поради містера Самнера щодо фінансових питань.

— Аделаїдо, — уп’яте чи вшосте скрикнула Еді, — може б, ти не розповідала тому стариганові про наші справи?!

— А що такого? Він друг сім’ї.

— Мені він не друг!

— Мені приємно знати, що хоч хтось переймається моїми інтересами, — зі смертоносною втіхою відказала Аделаїда.

— Я так розумію, про мене ти так не думаєш.

— Я цього не говорила.

— Говорила.

Тут не було нічого нового. Аделаїда з Еді ніколи не ладнали, — навіть дітьми, — але ще ніколи їхні стосунки не досягали такої відкрито злостивої точки. Якби Ліббі була жива, вона б їх примирила задовго до виникнення аж такої кризи; вона б виблагала в Аделаїди терпіння й розсудливості, і — уже звичними аргументами — вимолила б в Еді витримки («Ну вона ж як дитина… вона й матері не знала… татусь Адді так розпестив…»).

Але Ліббі померла. І — за відсутності медіатора — розколина між Еді й Аделаїдою дедалі більше поглиблювалася й промерзала, доки не дійшло до того, що Гаррієт (яка, зрештою, доводилась Еді онукою) стала почувати в присутності Аделаїди неприємний холодок. Гаррієт щораз гостріше відчувала, як це несправедливо, бо раніше, коли Адді й Еді гиркалися, вона більше ставала на бік Адді. Еді бувала капосною: Гаррієт знала це аж надто добре. А тепер вона вперше почала розуміти сварки з боку Еді, і що конкретно та мала на увазі під словом «жалюгідна».

Містер Самнер уже повернувся додому (на південь Каліфорнії, чи де там він жив), але вони з Аделаїдою вдалися до інтенсивної кореспонденції, через яку та вдалася в страшну пиху.

— Камелія-стріт, — говорила вона, демонструючи Гаррієт зворотну адресу на одному з листів, що він їй надіслав. — Як прекрасно, правда? От у нас тут нема таких назв. От би мені на вулиці з такою елегантною назвою жити.

Вона тримала конверт на відстані витягнутої руки і — опустивши окуляри на кінчик носа — з любов’ю його роздивлялася.

— Як на чоловіка, у нього гарний почерк, правда? — запитала вона в Гаррієт. — Акуратний. Я б так назвала, а ти? Ну, тато був про містера Самнера дуже високої думки.

Гаррієт промовчала. За словами Еді, Суддя вважав містера Самнера «пустим вітром», хай там що це означає. А Тетті — вирішальна сторона в цій ситуації — узагалі нічого про містера Самнера не казала, але поведінкою своєю натякала, що нічого доброго сказати й не може.

— Упевнена, вам із містером Самнером було б про що поговорити, — провадила Аделаїда. Вона вийняла картку з конверта й зусібіч її роздивлялася. — Він дуже космополітичний. Раніше жив у Єгипті, ти про це знала?

Під час розмови вона вивчала очима ілюстрацію — сцену з істо­ричної частини Чарльстона — спереду листівки; ззаду Гаррієт розгледіла виразний старомодний почерк містера Самнера, фрази «для мене дещо більше» і «дорога пані».

— Думала, тобі таке цікаво, Гаррієт, — сказала Аделаїда, поки тримала й вивчала листівку, схиливши голову набік. — Ті старі мумії, коти і таке інше.

— Ви з містером Самнером збираєтеся заручитися? — випалила Гаррієт.

Аделаїда — з видимою бентегою — торкнулася сережки.

— Це тобі бабуся сказала мене запитати?

«Вона що, думає, ніби я розумово відстала?»

— Ні, мем.

— Маю надію, — мовила Аделаїда й прохолодно хихотнула, — маю надію, що я у твоїх очах не настільки стара… — і, підвів­шись, щоб провести Гаррієт до дверей, вона зиркнула на своє відбиття в дзеркалі так, що у Гаррієт похололо на серці.

 

Дні були дуже шумні. Віддалік, через три вулиці, ревіла важка техніка — бульдозери, бензопили. Баптисти зрізали дерева й мостили землю навколо церкви, бо, за їхніми словами, тамтешня стоянка стала затісною; гуркіт стояв несамовитий, ніби на тихі вулички наступали танки ворожої армії.

Бібліотека стояла зачинена; у дитячій кімнаті працювали маляри. Її фарбували яскраво-жовтим, гладенькою блискучою жовтою емаллю, схожою на фарбу машин таксі. На вигляд це було жахливо. Гаррієт обожнювала попередні академічні панелі з дерева, які тут пробули, скільки вона себе пам’ятала: як у них рука підіймається зафарбовувати те прекрасне старовинне дерево темної барви? І ще скінчився літній конкурс читання, і Гаррієт у ньому не перемогла.

Не було з ким поговорити, що робити й куди податися, окрім басейну. Щодня о першій вона запихала рушник під пахву й вирушала туди. Серпень добігав кінця; почалися гуртки футболу, чирлідингу й навіть дитсадок, тому в заміському клубі не було ні душі (якщо не враховувати кількох пенсіонерів на полі для гольфу і кількох молодих домогосподарок, що смажилися на шезлонгах). Повітря здебільшого було розпечене й застигле, наче скло. Час від часу сонце затуляла хмара, і територією проносився шквал вітру, збурюючи плесо басейну й гримаючи навісом продуктової ятки. Під водою Гаррієт полюбила боротися з чимсь важким і кóпати його, полюбила, як на стінках басейну вистрибують білі франкенштайнівські арки електрики — ніби з якогось великого генератора. Зависнувши там — у кайданках і блищиках сяйва, за три метри над випнутим вигином глибокого краю — іноді вона на цілих кілька хвилин забувала, хто вона, губилася у відлунні й мовчанні, сходинках блакитного світла.

Довгими мрійливими