Читати книгу - "Шантарам"

— Співчуття до неї? — підказав я.

— Ні, баба.

— Ну, а що ж? Тобі стало шкода її?

— Нітрохи, баба! Мені стало тісно в штанях. Я відчув ерекцію — ну, це коли прутень у тебе стає великий, твердий і тупий, як твої міркування.

— Господи, Прабу, уяви собі, я знаю, що таке ерекція,— пробурчав я.— Але що було далі?

— Нічого не було,— трохи боязливо сказав він, здивований моїм роздратованим тоном.— Але тільки з того разу я ніколи не забуваю моє велике тверде почуття до неї. А зараз, коли я готуюся одружуватися, це велике почуття стає більше і більше.

— Ну, то в чому ж справа?

— Я хочу запитати тебе, Ліне...— насилу вичавив він. Великі сльози потекли з очей Прабакера, падаючи йому на коліна. Заїкаючись і ридаючи, він казав: — Вона дуже гарна, Ліне, а я такий куций і маленький. Ти думаєш, з мене вийде хороший сексуальний чоловік?

Я сказав, що маленький — той, хто ненавидить інших людей, а великий — той, хто любить їх, і що він один з найбільших чоловіків, яких я знаю, тому що в ньому немає ні краплі ненависті. Я сказав йому: що довше я його знаю, то більше і більше він мені до душі, і пояснив, як рідко це буває. Я жартував і намагався розсмішити його, поки його звичайна усмішка осяяла його кругле обличчя. Врешті-решт він, переможно сигналячи, поїхав у нетрища влаштовувати свій парубочий вечір.

Я не повернувся до «Леопольда». Натомість я пішов по Насипу мимо свого будинку до нетрищ Прабакера на Кафф-Парейд. Я дійшов до того місця, де ми з Тариком билися колись зі зграєю диких собак. Там, як і раніше, були складені штабелем дошки і купи каміння. Я закурив і сів, спостерігаючи за тим, як жителі нетрищ простують поночі до своїх осель. Я всміхнувся, пригадавши усмішку Прабакера. Я завжди всміхався йому у відповідь, неначе дивився на веселу здорову дитину. Потім у мерехтливому світлі ліхтарів із хмари тютюнового диму почало випливати обличчя Модени, але відразу ж розтануло, так і не сформувавшись до кінця. У селищі почулася музика. Молодики, що поверталися додому, відразу ж почали пританцьовувати. Це розпочався парубочий вечір Прабакера. Він запросив і мене, але я не міг змусити себе піти. Я сидів достатньо близько, щоб чути музику і отримувати задоволення від їхніх веселощів, але достатньо далеко, щоб не брати участі в них.

Багато років казав я собі, що не зрадив ту актрису, бо кохання до неї зробило мене сильним, додало мені снаги. Але Модена якимсь чином змусив мене побачити правду: не любов до неї додавала мені сили, дозволяючи терпіти і мовчати, й не моє хоробре серце, а упертість, горда безрозсудна упертість. У ній не було нічого шляхетного. Та й чи не став я таким, як і вони, хоч і зневажав їх? Коли героїновий дракон вгризався у мене своїми іклами, я перетворювався на дуже маленького, навіть крихітного чоловічка. Такого маленького, що йому потрібен був пістолет. Я тримав під дулом пістолета інших людей, нерідко жінок, і все це заради грошей. Заради грошей. Хіба відрізнявся я при цьому від Мауриціо, що заради грошей кидався з ножем на жінок? І якби під час одного з цих нальотів копи пристрелили мене, як я і чекав, моя смерть засмутила б людей не більше, ніж мене засмутила загибель цього божевільного італійця.

Я встав і потягнувся, знову пригадавши сутичку з собаками і хоробрість Тарика. Прямуючи до міста, я почув вибух сміху на вечірці Прабакера і звуки аплодисментів. Що далі я йшов, то тихішою ставала музика, аж поки не перетворилася на слабкий відгомін, як і всякий момент істини.

Ідучи нічним містом, я відчував до нього таку ж любов, як і в ті роки, коли жив у нетрищах. Досвіта я купив газету, зайшов у кав’ярню і добре поснідав, а потім довго сидів і пив чай. На третій сторінці газети була надрукована стаття Кавіти Синг про чудесний дар Блакитних Сестер, як тепер усі називали вдову Рафіка і її сестру. Стаття з’явилася відразу в декількох газетах по всій країні. Кавіта коротко викладала історію сестер і наводила свідоцтва чудесного зцілення хворих завдяки містичним здібностям жінок. Очевидці стверджували, що сестри вилікували пацієнтку, хвору на сухоти, у іншої нібито повністю відновився слух, а хворі легені немолодого чоловіка стали як нові потому, як він торкнувся їхнього небесно-блакитного одягу. Кавіта пояснювала, що прізвисько Блакитні Сестри дали їм шанувальники: коли жінки виходили з коми, їм обом привиділося, ніби вони ширяють у небесах, і це підказало людям ідею назвати їх так. На закінчення Кавіта писала про те, як зустрілася з сестрами і впевнилася в тому, що вони дуже незвичайні люди.

Заплативши по рахунку, я попросив у касира ручку і кілька разів обвів нею статтю. Після цього я узяв таксі і поїхав у в’язницю на Артур-роуд. Почекавши три години, я увійшов у приміщення для побачень. Це була велика кімната, розділена посередині двома ґратчастими перегородками, поміж якими був проміжок завширшки два метри. З одного боку до ґрат припали відвідувачі, а за два метри від них за другими ґратами з’юрмилися в’язні. Їх було душ із двадцять, а нас, відвідувачів, близько сорока. Люди розмовляли шістьма мовами, гамір стояв страшенний, аж я побачив, як до ґрат підійшов Ананд.

— Ананде, Ананде, я тут! — заволав я.

Він помітив мене і розплився в усмішці.

— Лінбаба! Я такий радий бачити тебе! — заволав він у відповідь.

— Ти виглядаєш дуже добре, старий! — крикнув я.

У нього і справді був непоганий вигляд. Я знав, як важко підтримувати його на Артур-роуд і скільки зусиль він витрачає щодня, воюючи з комахами і вмиваючись водою з черв’яками.

— Вигляд маєш просто чудовий! — вигукнув я.

— Арей[134]! Ти теж виглядаєш чудово, Ліне.

Це, звісно ж, було не зовсім так. Я знав, що вигляд у мене стомлений, заклопотаний і винуватий.

— Та ні, я втомився і не виспався. Вчора ми святкували весілля мого друга Вікрама — ти пам’ятаєш його? А потім я гуляв