Читати книгу - "Шантарам"

— Як Казим Алі? У нього все гаразд?

— Так, все нормально,— відповів я, злегка почервонівши, тому що дуже рідко тепер відвідував цього чоловіка.— Дивися! У мене газета. У ній надрукована стаття про двох сестер, і тебе там згадують теж. Ми можемо використати це, щоб допомогти тобі, прихилити до тебе громадську думку, перш ніж твою справу розглядатимуть в суді.

Його вродливе худорляве обличчя спохмурніло, брови насупилися, утворивши похмуру складку, губи уперто стиснулися.

— Не роби цього, Ліне! — крикнув він.— Ця журналістка, Кавіта Синг, вже приходила до мене, але я нагнав її. Якщо вона ще раз прийде, я знову її прожену. Мені не потрібна допомога, я не хочу, щоб мені допомагали. Я хочу відбути покарання за те, що я зробив.

— Але зрозумій же,— наполягав я,— ці жінки сталі знамениті. Люди вважають їх святими і вірять, що вони творять дива. Тисячі їхніх шанувальників приходять в джопадпаті щотижня. Якщо публіка дізнається, що ти хотів їм допомогти, вона тебе підтримуватиме, і тобі скоротять термін удвічі, а то й більше.

Я так волав, боячись, що він не почує мене в тому гаморі, що охрип. До того ж в цій штовханині було страшенно гаряче, сорочка промокла від поту і прилипла до спини. Чи правильно я його зрозумів? Невже він відкидав допомогу, завдяки якій міг вийти з в’язниці набагато раніше? Без неї йому загрожувало як мінімум п’ятнадцять років. «П’ятнадцять років у цьому пеклі,— думав я, дивлячись крізь ґрати на його насуплене обличчя.— Не може бути, щоб він не розумів цього».

— Не треба, Ліне! — крикнув він голосніше.— Коли я убив Рафіка, я знав, на що йду. Я довго сидів поряд з ним, перш ніж прийшов до цього рішення. Я зробив вибір і повинен відповідати за нього.

— Але я не можу покинути тебе так! Я повинен хоч би спробувати допомогти.

— Ні, Ліне, будь ласка! Якщо залишити це без покарання, тоді не буде ніякого сенсу в тому, що я зробив. Це буде просто ганьба — і для мене, й для них. Невже ти цього не розумієш? Я заслужив це покарання. Я сам вирішив свою долю. Я благаю тебе, як друга. Будь ласка, не дозволяй їм писати ще щось про мене. Нехай пишуть про жінок, про сестер,— це так. Але не мордуйте мене, я обрав свою долю і знайшов у цьому спокій. Обіцяй мені, Ліне, що виконаєш моє прохання. Присягнися!

Я вчепився в ромби ґрат і відчував, як холод іржавого металу пронизує мене до самих кісток. Шум у приміщенні нагадував гуркіт зливи, що падає на вбогі покрівлі халуп. Сум, благання, туга, любов, зойки, плач, істеричний сміх — все вчувалося у тому гаморі.

— Присягнися мені, Ліне! — повторив він. У очах його було страждання.

— Ну гаразд, гаразд...— насилу вичавив я. Моє горло не хотіло вимовляти ці слова.

— Ні, присягнися як слід!

— Ну добре! Добре! Присягаюся! Господи, помилуй мене! Я присягаюся, що не допомагатиму тобі.

Він з полегшенням зітхнув і всміхнувся. Краса цієї усмішки пропалила мене наскрізь.

— Спасибі, Лінбаба! — крикнув він радісно.— І не подумай, що я невдячний, але краще не приходь більше до мене. Я не хочу цього. Можеш деколи передавати мені гроші, якщо хочеш, але, будь ласка, не приходь. Тут тепер все моє життя, і якщо ти приходитимеш, мені буде дуже важко. Я думатиму про те, про що тут не можна думати. Спасибі тобі велике, Ліне. Я бажаю тобі щастя.

Він склав руки, благословляючи мене, і нахилив голову. Я більше не бачив його очей. Відпустивши ґрати, він відступив, і натовп відтіснив його, затулив од мене десятками рук і роззявлених ротів. Я побачив, як двері позаду відчинилися, і Ананд полишив приміщення, розтанувши в гарячому літньому мареві. Голова його була високо піднята, плечі мужньо розправлені.

Я вийшов з в’язниці. Волосся моє було мокре, сорочка наскрізь просякла потом. Примруживши очі від яскравого сонця, я озирнув людну вулицю — мені хотілося поринути в цю юрму й не думати про Ананда, що перебуває в камері з наглядачами, про Здорованя Рагула, про побої й воші. Увечері я разом з Прабакером і Джоні Сигаром, двома друзями Ананда, святкуватиму їхнє весілля. А вночі Ананд здригатиметься у неспокійному сні на кам’яній долівці, де повзають кадмали і хропуть сотні в’язнів. І так триватиме п’ятнадцять років.

Доїхавши на таксі додому, я став під гарячий душ, змиваючи зі шкіри липке свербіння спогадів, а потім подзвонив Чандрі Мегті, щоб остаточно домовитися з ним про танцювальний ансамбль, який я найняв для виступу на весіллі Прабакера. Потім набрав номер Кавіти Синг і сказав їй, що Ананд просив нас не розгортати кампанію на його підтримку. Вона сприйняла прохання Аланда з полегшенням. Кавіта всім серцем співчувала йому, але від самого початку боялася, що кампанія зазнає невдачі, і це доб’є його остаточно. Вона була рада також, що Аланд схвалив її статтю про Блакитних Сестер. Історія з сестрами зачаровувала її, вона домовилася з режисером-документалістом, що вони разом відвідають їх у нетрищах. Кавіті хотілося поговорити зі мною про цей проект, голос її іскрився ентузіазмом, але я не міг змусити себе говорити з нею і сказав, що подзвоню їй пізніше.

Я вийшов на свій маленький балкон. У дворику під балконом троє парубків розучували танець з нового боллівудського фільму. Вони реготалися, плутаючись в танцювальних па, рухах, і вибухали переможним галасом, коли їм нарешті вдавалося повторити без помилок цілий пасаж. У іншому дворику декілька жінок, сівши навпочіпки, мили посуд схожими на маленькі анемони мочалками з кокосового волокна, і довгими шматками мила коралової барви. При цьому вони ділилися плітками про ексцентричні звички деяких чоловіків по сусідству і кидали дошкульні зауваження на їхню адресу. До мене долинали вибухи сміху і вереск. Підвівши голову, я побачив старого чоловіка, що сидів біля вікна навпроти. Він дививсь, як я спостерігаю за людьми у дворі. Наші очі зустрілися, я всміхнувся йому. Він похитав головою і відповів мені задоволеною усмішкою.

Моя душевна рівновага відновилася. Я одягнувся і вийшов на вулицю. Обійшовши пункти збору валюти, здобутої на чорному ринку, я зазирнув у паспортну майстерню Абдула Гані, а потім в реформований мною центр обробки контрабандного золота. За яких-небудь три години я скоїв тридцять окремих злочинів, якщо не більше. Здійснюючи їх, я всміхався людям, і вони всміхалися мені. Проте у