Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Отак і вийшло, що після роботи ми з Корнефом поїхали десятим трамваєм у бік Штокума, знайшли вдову Ленерт, і з нас зняли мірку. Оскар носив тоді, що вже само собою досить смішно, форму рядового протитанкових військ — її перешила Марія, — одначе куртка, хоч ґудзики Марія й переставила, через мою нестандартну постать не застібалася.

Підмайстер, якого вдова Ленерт називала Антоном, злагодив мені з темно-синьої вовняної тканини в тоненьку смужечку костюма: однобортний, на попелясто-сірій підкладці, чималі, однак, щоб не створювати фальшивих цінностей, не дуже чітко окреслені плечі, горб навіть не прихований, а, скоріше навпаки, стримано підкреслений, на штанах — закоти, хоч і не надто широкі. В одязі зразком для мене й далі лишався мій наставник Бебра. А тому — жодних петельок під ремінь, натомість — ґудзики для підтяжок, камізелька ззаду лискуча, спереду — тьмяна, підкладка — блакитно-рожева. На примірку довелося ходити п'ять разів.

Поки ще наш кравчик сидів над костюмами — Корнефовим двобортним і моїм однобортним, — одному шевцеві знадобилася кам'яна брила на могилу дружини, що загинула в сорок третьому році під бомбами. Спершу чоловік запропонував нам промтоварні талони, але ми зажадали самі товари. За сілезький мармур з бордюром зі штучного каменя й перевезення його на кладовище Корнеф одержав пару коричневих черевиків і пару пантофлів на шкіряній підошві. А мені дісталася пара чорних, хоч і старомодних, зате навдивовиж м'яких чобіт на шнурках, розмір тридцять п'ятий. Чоботи надали моїм кволим ногам стійкого й елегантного вигляду.

Про сорочки подбала Марія, якій я виклав на ваги для штучного меду пачку райхсмарок.

— Чи не могла б ти купити мені дві білі сорочки, одну — в тоненьку смужечку, одну світло-сіру краватку й одну — каштанового кольору? А що лишиться — візьмеш для Куртика чи для себе. Бо про себе ти, люба Маріє, ніколи не думаєш, тільки про інших.

Розщедрившись отак, я подарував Густі парасольку зі справжньою роговою ручкою й колоду майже новісіньких альтенбурзьких скатних карт, бо Маріїна сестра, як хотіла спитати в карт, коли ж повернеться Кьостер, любила розкласти пасьянс, а ходити по карти до сусідів не любила.

Марія поспішила виконати моє прохання, а на решту грошей, і то досить чималих, придбала собі плаща, Куртикові — шкільного ранця зі штучної шкіри, що-правда, досить потворного, але поки що можна було носити й такого. До сорочок і краваток Марія прикупила ще й три пари сірих шкарпеток, які я забув замовити.

Коли Корнеф з Оскаром прийшли до кравецької майстерні по свої костюми, ми, стоячи поруч перед дзеркалом, завмерли розгублено й воднораз глибоко вражені один одним. Корнеф навіть не важився поворухнути шиєю, вкритою слідами від чиряків. Опустивши плечі, з обвислими руками, він спробував випростати свої завжди зігнуті коліна. А мені, надто коли я згорнув на грудях руки, від чого став ще ширший у плечах, сперся на слабеньку праву ногу, а лівою недбало крутнув туди-сюди, новий костюм надав якогось демонічно-інтелектуального вигляду. Втішаючись подивом Корнефа й усміхаючись йому, я ступив ближче до дзеркала й застиг перед тією площиною з власним зображенням так близько, що міг би його навіть поцілувати, але тільки хукнув на себе й так, ніби між іншим, сказав:

— Вітаю, Оскаре! Тепер тобі бракує лише краватки зі шпилькою.

Коли за тиждень, у неділю пополудні, я зайшов до Міського лікарняного містечка перевідати моїх сестер і санітарок, то постав перед ними в усьому своєму блиску — новим, марнославним, елегантним, — а на краватці в мене вже була срібна шпилька з перлиною.

У тих славних дівчат, коли вони побачили мене в сестринській, відібрало мову. Було це наприкінці літа сорок сьомого. Я, як робив уже не раз, згорнув на грудях руки й сидів, граючись шкіряними рукавичками. Уже понад рік я працював практикантом у каменяра і майстром-ґравером. Я закинув ногу на ногу, не забуваючи, однак, про стрілки на штанях. Добра душа Густа так дбала про цей витвір кравецького мистецтва, немовби його виготовили для її Кьостера, який ось-ось повернеться й усе тут перемінить. Сестрі Гельмтруд скортіло помацати матерію, тож вона так і зробила. А Куртикові навесні сорок сьомого, коли ми саморобним яєчним лікером і пісочним печивом (рецепт такий: беремо стільки й стільки...) святкували його сьомий день народження, я купив грубововняне непромокальне пальто мишачо-сірого кольору. Дівчат — а до них приєдналася й сестра Гертруд — я пригостив цукерками, що їх, окрім десятьох кілограмів неочищеного цукру, мені принесла діабазова плита. До школи Куртик ходив, як на мене, аж надто залюбки. Вчителька, ще не висотана і, хвалити Бога, зовсім не схожа на Шполєнгаерку, нахвалювала хлопця, казала, що в нього світла голова, але хлопчик, мовляв, трохи «засурйозний». А якими ж веселими бувають сестрижалібниці, коли їх пригощають цукерками! Залишившись у кімнаті на хвильку вдвох із сестрою Гертруд, я поцікавився, в які неділі вона вихідна.

— Ну, сьогодні, приміром, я закінчую о п'ятій. Але ж у місті така нудота... — скрушно промовила Гертруд.

Я сказав, що можна все ж таки спробувати. Спершу Гертруд нібито й пробувати не хотіла, вона мріяла хоч один раз добре виспатися. Тоді я облишив свої натяки, запросив її навпрямець і, позаяк вона все ще вагалася, таємниче завершив:

— Ну ж бо, сестро Гертруд, чого ви така пасивна! Молодість буває лиш один раз у житті. А за талонами на тістечка затримки не буде, і не сумнівайтеся!

На підтвердження своїх слів я трохи демонстративно поплескав долонею по своїй нагрудній кишеньці, запропонував Гертруд іще цукерок і, хоч як дивно, трохи аж злякався, коли ця грубувата юна вестфалка, що була геть не на мій смак, промовила, відвернувшись до шафки з усілякими мазями:

— Ну, коли ви так гадаєте, то добре. Скажімо, о шостій. Але не тут, а, скажімо, на Корнеліусплац.

Власне, я й сам не схотів би, щоб сестра Гертруд зустрічалася зі мною у вестибюлі чи перед головним входом до лікарні. Отож о шостій я чекав на неї на Корнеліусплац під електричним годинником, якого тоді ще не відремонтували після війни і який узагалі не показував ніякого часу. Вона прийшла хвилина в хвилину, як я встиг помітити по своєму звичайному годиннику, придбаному за кілька тижнів до того. Я її ледве впізнав, бо якби розгледів був трохи раніше, хоч би, скажімо, кроків за п'ятдесят, коли вона вийшла з трамвая на зупинці через вулицю, одне слово, перше ніж вона побачила мене, то сховався